Прості істини

О, мила пані!

Нехай моралісти проповідують сором'язливість, а лікарі – обережність; нехай поети, ці обманщики, завжди обманюють самих себе, оспівують чисте злиття душ і безмежне щастя, і нехай некрасиві жінки пам'ятають про свій обов'язок, а розсудливі люди – про свої непотрібні справи; нехай теоретики залишаться зі своїми теоріями, а священики – зі своїми заповідями, – ми ж будемо любити солодку насолоду, яка п'янить, зводить із розуму, знесилює, доводить до знемоги і знову воскрешає! Вона ніжніша від ніжних пахощів, легша від вітру, гостріша від болю; вона стрімка, ненаситна, вона змушує молитися, скоювати злочини і подвиги.

Будемо любити насолоду, але не спокійну, звичайну, дозволену законом, а шалену, буйну, несамовиту! Будемо шукати її, як шукають золото і алмази, бо вона дорожча, вона неоціненна, хоча й скороминуча. Будемо вічно гнатися за нею, вмирати за неї або від неї!

Хочете, мила моя пані, я скажу вам одну істину? Гадаю, ви не знайдете її в жодній з книг. Щасливими є лише ті жінки, яких часто пестять. Вони живуть без турбот, не знаючи болісних думок, не маючи інших бажань, окрім бажання нового поцілунку, такого ж солодкого і тамуючого їх спрагу, як і попередній.

Жінки ж, котрих голублять мало, невміло чи рідко, живуть змучені тисячами нікчемних турбот, марнославством, жадобою грошей, всілякими несподіванками, що заподіюють невимовно багато прикростей.

А жінки, яких пестять досхочу, не теплять нужденності, нічого більше не потребують і ні про що не жалкують. Вони мріють спокійно посміхаючись, їх ледь торкає те, що для інших було б непоправним нещастям, бо насолода їм усе замінює, від усього зцілює і у всьому втішає!

(с) Гі де Мопассан

Прості істини

О, мила пані!

Нехай моралісти проповідують сором'язливість, а лікарі – обережність; нехай поети, ці обманщики, завжди обманюють самих себе, оспівують чисте злиття душ і безмежне щастя, і нехай некрасиві жінки пам'ятають про свій обов'язок, а розсудливі люди – про свої непотрібні справи; нехай теоретики залишаться зі своїми теоріями, а священики – зі своїми заповідями, – ми ж будемо любити солодку насолоду, яка п'янить, зводить із розуму, знесилює, доводить до знемоги і знову воскрешає! Вона ніжніша від ніжних пахощів, легша від вітру, гостріша від болю; вона стрімка, ненаситна, вона змушує молитися, скоювати злочини і подвиги.

Будемо любити насолоду, але не спокійну, звичайну, дозволену законом, а шалену, буйну, несамовиту! Будемо шукати її, як шукають золото і алмази, бо вона дорожча, вона неоціненна, хоча й скороминуча. Будемо вічно гнатися за нею, вмирати за неї або від неї!

Хочете, мила моя пані, я скажу вам одну істину? Гадаю, ви не знайдете її в жодній з книг. Щасливими є лише ті жінки, яких часто пестять. Вони живуть без турбот, не знаючи болісних думок, не маючи інших бажань, окрім бажання нового поцілунку, такого ж солодкого і тамуючого їх спрагу, як і попередній.

Жінки ж, котрих голублять мало, невміло чи рідко, живуть змучені тисячами нікчемних турбот, марнославством, жадобою грошей, всілякими несподіванками, що заподіюють невимовно багато прикростей.

А жінки, яких пестять досхочу, не теплять нужденності, нічого більше не потребують і ні про що не жалкують. Вони мріють спокійно посміхаючись, їх ледь торкає те, що для інших було б непоправним нещастям, бо насолода їм усе замінює, від усього зцілює і у всьому втішає!

(с) Гі де Мопассан



( Дещо іще )

Прості істини

О, мила пані!

Нехай моралісти проповідують сором'язливість, а лікарі – обережність; нехай поети, ці обманщики, завжди обманюють самих себе, оспівують чисте злиття душ і безмежне щастя, і нехай некрасиві жінки пам'ятають про свій обов'язок, а розсудливі люди – про свої непотрібні справи; нехай теоретики залишаться зі своїми теоріями, а священики – зі своїми заповідями, – ми ж будемо любити солодку насолоду, яка п'янить, зводить із розуму, знесилює, доводить до знемоги і знову воскрешає! Вона ніжніша від ніжних пахощів, легша від вітру, гостріша від болю; вона стрімка, ненаситна, вона змушує молитися, скоювати злочини і подвиги.

Будемо любити насолоду, але не спокійну, звичайну, дозволену законом, а шалену, буйну, несамовиту! Будемо шукати її, як шукають золото і алмази, бо вона дорожча, вона неоціненна, хоча й скороминуча. Будемо вічно гнатися за нею, вмирати за неї або від неї!

Хочете, мила моя пані, я скажу вам одну істину? Гадаю, ви не знайдете її в жодній з книг. Щасливими є лише ті жінки, яких часто пестять. Вони живуть без турбот, не знаючи болісних думок, не маючи інших бажань, окрім бажання нового поцілунку, такого ж солодкого і тамуючого їх спрагу, як і попередній.

Жінки ж, котрих голублять мало, невміло чи рідко, живуть змучені тисячами нікчемних турбот, марнославством, жадобою грошей, всілякими несподіванками, що заподіюють невимовно багато прикростей.

А жінки, яких пестять досхочу, не теплять нужденності, нічого більше не потребують і ні про що не жалкують. Вони мріють спокійно посміхаючись, їх ледь торкає те, що для інших було б непоправним нещастям, бо насолода їм усе замінює, від усього зцілює і у всьому втішає!

(с) Гі де Мопассан



( Дещо іще )

Прості істини

О, мила пані!

Нехай моралісти проповідують сором'язливість, а лікарі – обережність; нехай поети, ці обманщики, завжди обманюють самих себе, оспівують чисте злиття душ і безмежне щастя, і нехай некрасиві жінки пам'ятають про свій обов'язок, а розсудливі люди – про свої непотрібні справи; нехай теоретики залишаться зі своїми теоріями, а священики – зі своїми заповідями, – ми ж будемо любити солодку насолоду, яка п'янить, зводить із розуму, знесилює, доводить до знемоги і знову воскрешає! Вона ніжніша від ніжних пахощів, легша від вітру, гостріша від болю; вона стрімка, ненаситна, вона змушує молитися, скоювати злочини і подвиги.

Будемо любити насолоду, але не спокійну, звичайну, дозволену законом, а шалену, буйну, несамовиту! Будемо шукати її, як шукають золото і алмази, бо вона дорожча, вона неоціненна, хоча й скороминуча. Будемо вічно гнатися за нею, вмирати за неї або від неї!

Хочете, мила моя пані, я скажу вам одну істину? Гадаю, ви не знайдете її в жодній з книг. Щасливими є лише ті жінки, яких часто пестять. Вони живуть без турбот, не знаючи болісних думок, не маючи інших бажань, окрім бажання нового поцілунку, такого ж солодкого і тамуючого їх спрагу, як і попередній.

Жінки ж, котрих голублять мало, невміло чи рідко, живуть змучені тисячами нікчемних турбот, марнославством, жадобою грошей, всілякими несподіванками, що заподіюють невимовно багато прикростей.

А жінки, яких пестять досхочу, не теплять нужденності, нічого більше не потребують і ні про що не жалкують. Вони мріють спокійно посміхаючись, їх ледь торкає те, що для інших було б непоправним нещастям, бо насолода їм усе замінює, від усього зцілює і у всьому втішає!

(с) Гі де Мопассан



( Дещо іще )

Ще трішки Мопассана

Ханна Ніцше

Мы, мужчины, тоже испытываем подчас чувство омерзения и непреодолимого отвращения, когда, увлеченные властным порывом инстинкта, унижаемся до случайной связи. Но если женщина – наша избранница, всегда полная обаяния, неотразимо влекущая, как вы влечете меня, то обладание становится счастьем, самым жгучим, самым полным, самым безграничным.
Ласки, сударыня, – это испытание любви. Если после объятий наш пыл угасает – значит, мы обманулись. Если же он растет – значит, мы любим.
Некий философ*, не признававший эту теорию, предостерегал против западни, расставленной нам природой. Природе нужны живые существа, говорил он, и, чтобы заставить нас создавать их, она кладет у ловушки двойную приманку: любовь и сладострастие. И он добавлял: лишь только мы попадемся, лишь только минутное опьянение пройдет – нас охватывает беспредельная грусть, ибо мы понимаем, как хитро нас обманули, мы видим, чувствуем, осязаем скрытую, тайную причину, толкнувшую нас вопреки воле в эту западню.
Так бывает часто, очень часто. И мы встаем тогда с отвращением. Природа победила нас, бросила нас по своей прихоти в раскрывшиеся объятия, ибо она хочет, чтобы объятия раскрывались.
Да, я знаю холодные, хоть и неистовые поцелуи незнакомых губ, пристальные и горящие взгляды глаз, которых я никогда раньше не видел и никогда больше не увижу... знаю и все остальное, о чем я не могу вам написать и что оставляет в душе и горечь и тоску.
Но когда облако страсти, называемое любовью, окутывает два существа и они подолгу, постоянно думают друг о друге; когда во время разлуки память продолжает бодрствовать и днем и ночью и в ней непрестанно всплывают черты лица, улыбка, звук голоса; когда всеми думами владеет один, отсутствующий и все же неотступно стоящий перед вами образ – разве не естественно, чтобы объятия наконец раскрылись, чтобы губы приникли к губам, чтобы тела слились?
Неужели вы никогда не испытывали жажды поцелуев? Скажите, разве уста не призывают уста, разве ясный взор, словно проникающий в самое сердце, не будит в вашей крови непреодолимых, пылких желаний?
Это ловушка, гнусная ловушка, скажете вы? Пускай, я это знаю, я готов попасть в нее, я этому рад. Природа научила нас ласкам, чтобы скрыть свою хитрость, чтобы заставить поневоле, без конца плодить новые поколения. Так давайте похитим у нее сладострастие, присвоим его, преобразим, сделаем утонченным, идеальным, если хотите! Обманем, в свою очередь, эту обманщицу Природу! Сделаем больше, чем она хотела, больше того, чему она могла или осмелилась нас научить. Сладострастие – словно необработанный драгоценный камень, добытый в недрах земли; возьмем его и станем шлифовать, чтобы придать ему красоту, не заботясь о первоначальных намерениях, о тайной воле того, кого вы зовете богом. И так как мысль все может сделать поэтичным – опоэтизируем сладострастие, сударыня, даже самые грубые его проявления, самые некрасивые его формы, самые чудовищные его выдумки!
Будем любить сладострастие, как пьянящее вино, как зрелый плод, благоухающий во рту, как все, что переполняет нас счастьем. Будем любить тело, потому что оно красиво, бело и упруго, округло и нежно, сладостно для губ и для рук.
Будем любить сладострастие, как пьянящее вино, как зрелый плод, благоухающий во рту, как все, что переполняет нас счастьем. Будем любить тело, потому что оно красиво, бело и упруго, округло и нежно, сладостно для губ и для рук.
Когда художники искали самую изысканную, самую чистую форму для кубков, из которых Искусство могло бы пить опьяняющую влагу, они выбрали форму женской груди, сосок которой похож на бутон розы.
В одном ученом труде, в Словаре медицинских наук, я прочитал определение женской груди, как будто вышедшее из-под пера Жозефа Прюдома**, ставшего доктором медицины:
«Грудь женщины можно рассматривать как нечто, приносящее одновременно и пользу и наслаждение».
Отбросим, если не возражаете, пользу и оставим только наслаждение! Неужели грудь имела бы эту восхитительную форму, вызывающую непреодолимое желание ласкать ее, если бы предназначалась только для кормления детей?

(с) Ги де Мопассан
_______________________
*Некий философ – здесь, однозначно, имеется в виду Шопенгауэр.
**Жозеф Прюдом – комический тип буржуа, олицетворение удовлетворенного ничтожества и чиновной пошлости, созданный французским драматургом и карикатуристом Анри Монье (1799-1877).


Далі – у зв'язку з темою топу і сьогодняшньої дати )))


( А тут лежать фото для топу )

.

Ще трішки Мопассана

Ханна Ніцше

Мы, мужчины, тоже испытываем подчас чувство омерзения и непреодолимого отвращения, когда, увлеченные властным порывом инстинкта, унижаемся до случайной связи. Но если женщина – наша избранница, всегда полная обаяния, неотразимо влекущая, как вы влечете меня, то обладание становится счастьем, самым жгучим, самым полным, самым безграничным.
Ласки, сударыня, – это испытание любви. Если после объятий наш пыл угасает – значит, мы обманулись. Если же он растет – значит, мы любим.
Некий философ*, не признававший эту теорию, предостерегал против западни, расставленной нам природой. Природе нужны живые существа, говорил он, и, чтобы заставить нас создавать их, она кладет у ловушки двойную приманку: любовь и сладострастие. И он добавлял: лишь только мы попадемся, лишь только минутное опьянение пройдет – нас охватывает беспредельная грусть, ибо мы понимаем, как хитро нас обманули, мы видим, чувствуем, осязаем скрытую, тайную причину, толкнувшую нас вопреки воле в эту западню.
Так бывает часто, очень часто. И мы встаем тогда с отвращением. Природа победила нас, бросила нас по своей прихоти в раскрывшиеся объятия, ибо она хочет, чтобы объятия раскрывались.
Да, я знаю холодные, хоть и неистовые поцелуи незнакомых губ, пристальные и горящие взгляды глаз, которых я никогда раньше не видел и никогда больше не увижу... знаю и все остальное, о чем я не могу вам написать и что оставляет в душе и горечь и тоску.
Но когда облако страсти, называемое любовью, окутывает два существа и они подолгу, постоянно думают друг о друге; когда во время разлуки память продолжает бодрствовать и днем и ночью и в ней непрестанно всплывают черты лица, улыбка, звук голоса; когда всеми думами владеет один, отсутствующий и все же неотступно стоящий перед вами образ – разве не естественно, чтобы объятия наконец раскрылись, чтобы губы приникли к губам, чтобы тела слились?
Неужели вы никогда не испытывали жажды поцелуев? Скажите, разве уста не призывают уста, разве ясный взор, словно проникающий в самое сердце, не будит в вашей крови непреодолимых, пылких желаний?
Это ловушка, гнусная ловушка, скажете вы? Пускай, я это знаю, я готов попасть в нее, я этому рад. Природа научила нас ласкам, чтобы скрыть свою хитрость, чтобы заставить поневоле, без конца плодить новые поколения. Так давайте похитим у нее сладострастие, присвоим его, преобразим, сделаем утонченным, идеальным, если хотите! Обманем, в свою очередь, эту обманщицу Природу! Сделаем больше, чем она хотела, больше того, чему она могла или осмелилась нас научить. Сладострастие – словно необработанный драгоценный камень, добытый в недрах земли; возьмем его и станем шлифовать, чтобы придать ему красоту, не заботясь о первоначальных намерениях, о тайной воле того, кого вы зовете богом. И так как мысль все может сделать поэтичным – опоэтизируем сладострастие, сударыня, даже самые грубые его проявления, самые некрасивые его формы, самые чудовищные его выдумки!
Будем любить сладострастие, как пьянящее вино, как зрелый плод, благоухающий во рту, как все, что переполняет нас счастьем. Будем любить тело, потому что оно красиво, бело и упруго, округло и нежно, сладостно для губ и для рук.
Будем любить сладострастие, как пьянящее вино, как зрелый плод, благоухающий во рту, как все, что переполняет нас счастьем. Будем любить тело, потому что оно красиво, бело и упруго, округло и нежно, сладостно для губ и для рук.
Когда художники искали самую изысканную, самую чистую форму для кубков, из которых Искусство могло бы пить опьяняющую влагу, они выбрали форму женской груди, сосок которой похож на бутон розы.
В одном ученом труде, в Словаре медицинских наук, я прочитал определение женской груди, как будто вышедшее из-под пера Жозефа Прюдома**, ставшего доктором медицины:
«Грудь женщины можно рассматривать как нечто, приносящее одновременно и пользу и наслаждение».
Отбросим, если не возражаете, пользу и оставим только наслаждение! Неужели грудь имела бы эту восхитительную форму, вызывающую непреодолимое желание ласкать ее, если бы предназначалась только для кормления детей?

(с) Ги де Мопассан
_______________________
*Некий философ – здесь, однозначно, имеется в виду Шопенгауэр.
**Жозеф Прюдом – комический тип буржуа, олицетворение удовлетворенного ничтожества и чиновной пошлости, созданный французским драматургом и карикатуристом Анри Монье (1799-1877).


Далі – у зв'язку з темою топу і сьогодняшньої дати )))


( А тут лежать фото для топу )

.

Ще трішки Мопассана

Ханна Ніцше

Мы, мужчины, тоже испытываем подчас чувство омерзения и непреодолимого отвращения, когда, увлеченные властным порывом инстинкта, унижаемся до случайной связи. Но если женщина – наша избранница, всегда полная обаяния, неотразимо влекущая, как вы влечете меня, то обладание становится счастьем, самым жгучим, самым полным, самым безграничным.
Ласки, сударыня, – это испытание любви. Если после объятий наш пыл угасает – значит, мы обманулись. Если же он растет – значит, мы любим.
Некий философ*, не признававший эту теорию, предостерегал против западни, расставленной нам природой. Природе нужны живые существа, говорил он, и, чтобы заставить нас создавать их, она кладет у ловушки двойную приманку: любовь и сладострастие. И он добавлял: лишь только мы попадемся, лишь только минутное опьянение пройдет – нас охватывает беспредельная грусть, ибо мы понимаем, как хитро нас обманули, мы видим, чувствуем, осязаем скрытую, тайную причину, толкнувшую нас вопреки воле в эту западню.
Так бывает часто, очень часто. И мы встаем тогда с отвращением. Природа победила нас, бросила нас по своей прихоти в раскрывшиеся объятия, ибо она хочет, чтобы объятия раскрывались.
Да, я знаю холодные, хоть и неистовые поцелуи незнакомых губ, пристальные и горящие взгляды глаз, которых я никогда раньше не видел и никогда больше не увижу... знаю и все остальное, о чем я не могу вам написать и что оставляет в душе и горечь и тоску.
Но когда облако страсти, называемое любовью, окутывает два существа и они подолгу, постоянно думают друг о друге; когда во время разлуки память продолжает бодрствовать и днем и ночью и в ней непрестанно всплывают черты лица, улыбка, звук голоса; когда всеми думами владеет один, отсутствующий и все же неотступно стоящий перед вами образ – разве не естественно, чтобы объятия наконец раскрылись, чтобы губы приникли к губам, чтобы тела слились?
Неужели вы никогда не испытывали жажды поцелуев? Скажите, разве уста не призывают уста, разве ясный взор, словно проникающий в самое сердце, не будит в вашей крови непреодолимых, пылких желаний?
Это ловушка, гнусная ловушка, скажете вы? Пускай, я это знаю, я готов попасть в нее, я этому рад. Природа научила нас ласкам, чтобы скрыть свою хитрость, чтобы заставить поневоле, без конца плодить новые поколения. Так давайте похитим у нее сладострастие, присвоим его, преобразим, сделаем утонченным, идеальным, если хотите! Обманем, в свою очередь, эту обманщицу Природу! Сделаем больше, чем она хотела, больше того, чему она могла или осмелилась нас научить. Сладострастие – словно необработанный драгоценный камень, добытый в недрах земли; возьмем его и станем шлифовать, чтобы придать ему красоту, не заботясь о первоначальных намерениях, о тайной воле того, кого вы зовете богом. И так как мысль все может сделать поэтичным – опоэтизируем сладострастие, сударыня, даже самые грубые его проявления, самые некрасивые его формы, самые чудовищные его выдумки!
Будем любить сладострастие, как пьянящее вино, как зрелый плод, благоухающий во рту, как все, что переполняет нас счастьем. Будем любить тело, потому что оно красиво, бело и упруго, округло и нежно, сладостно для губ и для рук.
Будем любить сладострастие, как пьянящее вино, как зрелый плод, благоухающий во рту, как все, что переполняет нас счастьем. Будем любить тело, потому что оно красиво, бело и упруго, округло и нежно, сладостно для губ и для рук.
Когда художники искали самую изысканную, самую чистую форму для кубков, из которых Искусство могло бы пить опьяняющую влагу, они выбрали форму женской груди, сосок которой похож на бутон розы.
В одном ученом труде, в Словаре медицинских наук, я прочитал определение женской груди, как будто вышедшее из-под пера Жозефа Прюдома**, ставшего доктором медицины:
«Грудь женщины можно рассматривать как нечто, приносящее одновременно и пользу и наслаждение».
Отбросим, если не возражаете, пользу и оставим только наслаждение! Неужели грудь имела бы эту восхитительную форму, вызывающую непреодолимое желание ласкать ее, если бы предназначалась только для кормления детей?

(с) Ги де Мопассан
_______________________
*Некий философ – здесь, однозначно, имеется в виду Шопенгауэр.
**Жозеф Прюдом – комический тип буржуа, олицетворение удовлетворенного ничтожества и чиновной пошлости, созданный французским драматургом и карикатуристом Анри Монье (1799-1877).


Далі – у зв'язку з темою топу і сьогодняшньої дати )))


( А тут лежать фото для топу )

.

Ще трішки Мопассана

Ханна Ніцше

Мы, мужчины, тоже испытываем подчас чувство омерзения и непреодолимого отвращения, когда, увлеченные властным порывом инстинкта, унижаемся до случайной связи. Но если женщина – наша избранница, всегда полная обаяния, неотразимо влекущая, как вы влечете меня, то обладание становится счастьем, самым жгучим, самым полным, самым безграничным.
Ласки, сударыня, – это испытание любви. Если после объятий наш пыл угасает – значит, мы обманулись. Если же он растет – значит, мы любим.
Некий философ*, не признававший эту теорию, предостерегал против западни, расставленной нам природой. Природе нужны живые существа, говорил он, и, чтобы заставить нас создавать их, она кладет у ловушки двойную приманку: любовь и сладострастие. И он добавлял: лишь только мы попадемся, лишь только минутное опьянение пройдет – нас охватывает беспредельная грусть, ибо мы понимаем, как хитро нас обманули, мы видим, чувствуем, осязаем скрытую, тайную причину, толкнувшую нас вопреки воле в эту западню.
Так бывает часто, очень часто. И мы встаем тогда с отвращением. Природа победила нас, бросила нас по своей прихоти в раскрывшиеся объятия, ибо она хочет, чтобы объятия раскрывались.
Да, я знаю холодные, хоть и неистовые поцелуи незнакомых губ, пристальные и горящие взгляды глаз, которых я никогда раньше не видел и никогда больше не увижу... знаю и все остальное, о чем я не могу вам написать и что оставляет в душе и горечь и тоску.
Но когда облако страсти, называемое любовью, окутывает два существа и они подолгу, постоянно думают друг о друге; когда во время разлуки память продолжает бодрствовать и днем и ночью и в ней непрестанно всплывают черты лица, улыбка, звук голоса; когда всеми думами владеет один, отсутствующий и все же неотступно стоящий перед вами образ – разве не естественно, чтобы объятия наконец раскрылись, чтобы губы приникли к губам, чтобы тела слились?
Неужели вы никогда не испытывали жажды поцелуев? Скажите, разве уста не призывают уста, разве ясный взор, словно проникающий в самое сердце, не будит в вашей крови непреодолимых, пылких желаний?
Это ловушка, гнусная ловушка, скажете вы? Пускай, я это знаю, я готов попасть в нее, я этому рад. Природа научила нас ласкам, чтобы скрыть свою хитрость, чтобы заставить поневоле, без конца плодить новые поколения. Так давайте похитим у нее сладострастие, присвоим его, преобразим, сделаем утонченным, идеальным, если хотите! Обманем, в свою очередь, эту обманщицу Природу! Сделаем больше, чем она хотела, больше того, чему она могла или осмелилась нас научить. Сладострастие – словно необработанный драгоценный камень, добытый в недрах земли; возьмем его и станем шлифовать, чтобы придать ему красоту, не заботясь о первоначальных намерениях, о тайной воле того, кого вы зовете богом. И так как мысль все может сделать поэтичным – опоэтизируем сладострастие, сударыня, даже самые грубые его проявления, самые некрасивые его формы, самые чудовищные его выдумки!
Будем любить сладострастие, как пьянящее вино, как зрелый плод, благоухающий во рту, как все, что переполняет нас счастьем. Будем любить тело, потому что оно красиво, бело и упруго, округло и нежно, сладостно для губ и для рук.
Будем любить сладострастие, как пьянящее вино, как зрелый плод, благоухающий во рту, как все, что переполняет нас счастьем. Будем любить тело, потому что оно красиво, бело и упруго, округло и нежно, сладостно для губ и для рук.
Когда художники искали самую изысканную, самую чистую форму для кубков, из которых Искусство могло бы пить опьяняющую влагу, они выбрали форму женской груди, сосок которой похож на бутон розы.
В одном ученом труде, в Словаре медицинских наук, я прочитал определение женской груди, как будто вышедшее из-под пера Жозефа Прюдома**, ставшего доктором медицины:
«Грудь женщины можно рассматривать как нечто, приносящее одновременно и пользу и наслаждение».
Отбросим, если не возражаете, пользу и оставим только наслаждение! Неужели грудь имела бы эту восхитительную форму, вызывающую непреодолимое желание ласкать ее, если бы предназначалась только для кормления детей?

(с) Ги де Мопассан
_______________________
*Некий философ – здесь, однозначно, имеется в виду Шопенгауэр.
**Жозеф Прюдом – комический тип буржуа, олицетворение удовлетворенного ничтожества и чиновной пошлости, созданный французским драматургом и карикатуристом Анри Монье (1799-1877).


Далі – у зв'язку з темою топу і сьогодняшньої дати )))


( А тут лежать фото для топу )

.

Сьогодні – Фрідріх Вільґельм Ніцше

Фрідріх Вільгельм Ніцше

Ніцше піддав різкій критиці релігію, культуру і мораль свого часу і розробив власну етичну теорію. Він був радше літературним, ніж академічним філософом, і його твори носять афористичний характер.

Фрідріх Вільгельм Ніцше народився 15 жовтня 1844 року у Реккені (недалеко від Лейпцигу) у родині лютеранського пастора. Під час навчання у гімназії виявив значні здібності до філології та музики. Навчаючись у Боннському і Лейпцігському університетах, познайомився з творами Шопенгауера і став шанувальником його філософії. На розвиток Ніцше також вплинула дружба з Ріхардом Вагнером, що тривала багато років. У віці 23 років Фрідріх Вільгельм був призваний до прусської армії і зарахований до кінної артилерії, але, отримавши травму, демобілізувався.

Ніцше був блискучим студентом і отримав прекрасну репутацію в наукових колах. Завдяки цьому він вже 1869 року отримав посаду професора класичної філології Базельського університету (у віці всього 25 років). Там він пропрацював близько 10 років.

У 1879 році Ніцше був змушений піти у відставку за станом здоров'я. Протягом 1879-1889 років він вів спосіб життя незалежного письменника, мандруючи з міста до міста і створив у цей період всі свої основні твори. Він дуже бідно жив на пенсію з інвалідності від університету Базеля, але також отримував фінансову допомогу від своїх друзів. Доходи Ніцше від публікацій своїх творів були мізерними. Популярність і визнання прийшли до нього лише після смерті.

Творча діяльність Ніцше обірвалося на початку 1889 року через з душевну хворобу, котра виявлялась у неадекватній і безладній поведінці, манії величі і втраті здатності до розумової роботи. Помер великий філософ у психіатричній лікарні у Веймарі 25 серпня 1900 року.

Ще трохи про Ніцше

( Ніцше про смерть )

* * *

Сьогодні – Фрідріх Вільґельм Ніцше

Фрідріх Вільгельм Ніцше

Ніцше піддав різкій критиці релігію, культуру і мораль свого часу і розробив власну етичну теорію. Він був радше літературним, ніж академічним філософом, і його твори носять афористичний характер.

Фрідріх Вільгельм Ніцше народився 15 жовтня 1844 року у Реккені (недалеко від Лейпцигу) у родині лютеранського пастора. Під час навчання у гімназії виявив значні здібності до філології та музики. Навчаючись у Боннському і Лейпцігському університетах, познайомився з творами Шопенгауера і став шанувальником його філософії. На розвиток Ніцше також вплинула дружба з Ріхардом Вагнером, що тривала багато років. У віці 23 років Фрідріх Вільгельм був призваний до прусської армії і зарахований до кінної артилерії, але, отримавши травму, демобілізувався.

Ніцше був блискучим студентом і отримав прекрасну репутацію в наукових колах. Завдяки цьому він вже 1869 року отримав посаду професора класичної філології Базельського університету (у віці всього 25 років). Там він пропрацював близько 10 років.

У 1879 році Ніцше був змушений піти у відставку за станом здоров'я. Протягом 1879-1889 років він вів спосіб життя незалежного письменника, мандруючи з міста до міста і створив у цей період всі свої основні твори. Він дуже бідно жив на пенсію з інвалідності від університету Базеля, але також отримував фінансову допомогу від своїх друзів. Доходи Ніцше від публікацій своїх творів були мізерними. Популярність і визнання прийшли до нього лише після смерті.

Творча діяльність Ніцше обірвалося на початку 1889 року через з душевну хворобу, котра виявлялась у неадекватній і безладній поведінці, манії величі і втраті здатності до розумової роботи. Помер великий філософ у психіатричній лікарні у Веймарі 25 серпня 1900 року.

Ще трохи про Ніцше

( Ніцше про смерть )

* * *

Сьогодні – Фрідріх Вільґельм Ніцше

Фрідріх Вільгельм Ніцше

Ніцше піддав різкій критиці релігію, культуру і мораль свого часу і розробив власну етичну теорію. Він був радше літературним, ніж академічним філософом, і його твори носять афористичний характер.

Фрідріх Вільгельм Ніцше народився 15 жовтня 1844 року у Реккені (недалеко від Лейпцигу) у родині лютеранського пастора. Під час навчання у гімназії виявив значні здібності до філології та музики. Навчаючись у Боннському і Лейпцігському університетах, познайомився з творами Шопенгауера і став шанувальником його філософії. На розвиток Ніцше також вплинула дружба з Ріхардом Вагнером, що тривала багато років. У віці 23 років Фрідріх Вільгельм був призваний до прусської армії і зарахований до кінної артилерії, але, отримавши травму, демобілізувався.

Ніцше був блискучим студентом і отримав прекрасну репутацію в наукових колах. Завдяки цьому він вже 1869 року отримав посаду професора класичної філології Базельського університету (у віці всього 25 років). Там він пропрацював близько 10 років.

У 1879 році Ніцше був змушений піти у відставку за станом здоров'я. Протягом 1879-1889 років він вів спосіб життя незалежного письменника, мандруючи з міста до міста і створив у цей період всі свої основні твори. Він дуже бідно жив на пенсію з інвалідності від університету Базеля, але також отримував фінансову допомогу від своїх друзів. Доходи Ніцше від публікацій своїх творів були мізерними. Популярність і визнання прийшли до нього лише після смерті.

Творча діяльність Ніцше обірвалося на початку 1889 року через з душевну хворобу, котра виявлялась у неадекватній і безладній поведінці, манії величі і втраті здатності до розумової роботи. Помер великий філософ у психіатричній лікарні у Веймарі 25 серпня 1900 року.

Ще трохи про Ніцше

( Ніцше про смерть )

* * *

Сьогодні – Фрідріх Вільґельм Ніцше

Фрідріх Вільгельм Ніцше

Ніцше піддав різкій критиці релігію, культуру і мораль свого часу і розробив власну етичну теорію. Він був радше літературним, ніж академічним філософом, і його твори носять афористичний характер.

Фрідріх Вільгельм Ніцше народився 15 жовтня 1844 року у Реккені (недалеко від Лейпцигу) у родині лютеранського пастора. Під час навчання у гімназії виявив значні здібності до філології та музики. Навчаючись у Боннському і Лейпцігському університетах, познайомився з творами Шопенгауера і став шанувальником його філософії. На розвиток Ніцше також вплинула дружба з Ріхардом Вагнером, що тривала багато років. У віці 23 років Фрідріх Вільгельм був призваний до прусської армії і зарахований до кінної артилерії, але, отримавши травму, демобілізувався.

Ніцше був блискучим студентом і отримав прекрасну репутацію в наукових колах. Завдяки цьому він вже 1869 року отримав посаду професора класичної філології Базельського університету (у віці всього 25 років). Там він пропрацював близько 10 років.

У 1879 році Ніцше був змушений піти у відставку за станом здоров'я. Протягом 1879-1889 років він вів спосіб життя незалежного письменника, мандруючи з міста до міста і створив у цей період всі свої основні твори. Він дуже бідно жив на пенсію з інвалідності від університету Базеля, але також отримував фінансову допомогу від своїх друзів. Доходи Ніцше від публікацій своїх творів були мізерними. Популярність і визнання прийшли до нього лише після смерті.

Творча діяльність Ніцше обірвалося на початку 1889 року через з душевну хворобу, котра виявлялась у неадекватній і безладній поведінці, манії величі і втраті здатності до розумової роботи. Помер великий філософ у психіатричній лікарні у Веймарі 25 серпня 1900 року.

Ще трохи про Ніцше

( Ніцше про смерть )

* * *