![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Tags:
Якісь невідомі добрі люди-мандрівники створили інтерактивну карту з найкращими маловідовими місцями і подіями України. На ній є три шари: «Місця», «Архітектура» та «Заходи».
На шарі «Місця» можна знайти маловідомі водоспади, ландшафти, каньйони і міста. Ось, наприклад, у Тернопільській області є таке містечко Бережани - цілком собі Чехія в мініатюрі. У «Архітектурі» - багато цікавих замків, а ще бастіони, фортеці, палаци і музеї. Всі вони дихають історією. А на шарі «Заходи» - позначки про зустрічі, концерти та фестивалі з датами і посиланнями на сайти та групи у соцмережах, де можна почитати про них докладніше.
На шарі «Місця» можна знайти маловідомі водоспади, ландшафти, каньйони і міста. Ось, наприклад, у Тернопільській області є таке містечко Бережани - цілком собі Чехія в мініатюрі. У «Архітектурі» - багато цікавих замків, а ще бастіони, фортеці, палаци і музеї. Всі вони дихають історією. А на шарі «Заходи» - позначки про зустрічі, концерти та фестивалі з датами і посиланнями на сайти та групи у соцмережах, де можна почитати про них докладніше.
Дещо з історії
11 February 2016 12:48* * *
У перші дні січня 1919 року губернський комісар Харківщини Сергій Тимошенко приїхав до Києва і зажадав зустрічі з чільниками української Директорії. Він щойно пережив обстріли, бачив ешелони з пораненими та чув звіти наших командирів, із яких було очевидно, що Червона армія розпочала наступ на українські терени. Це війна, і треба було терміново гуртувати сили для оборони рідного краю. Та зустріч із головою Директорії Володимиром Винниченком Тимошенка приголомшила. Відмахнувшись від почутого, той заявив, що ніякої війни насправді немає, а з українським військам притистоять окремі більшовицькі банди. 3 січня 1919-го червоні взяли Харків. То був початок кінця незалежної Української держави.
У серпні 1918 року відбулися переговори між представником уряду червоної Росії Дмитром Мануїльським та лідерами українських есерів і соціал-демократів. «Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ. Вони зобов’язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. Зі свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні. Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи…» – писав пізніше Володимир Винниченко. Можна тільки дивуватися цинізму та нелюдській жазі влади соціалістів. На угоду з червоною Москвою проти українського керівництва вони пішли після Крут, боїв за Київ і київської бійні, вчиненої горлорізами червоного командарма Міхаіла Муравйова.
Червона Росія конала від голоду та розрухи. Генеральний консул Української держави в Москві повідомляв: «Тисячні товпи людей облягали консульство, звертаючись з проханням про реєстрацію до українського громадянства, переїзд на Україну». У Москві не сумнівалися в антибільшовицьких настроях гетьмана Скоропадського, колишнього царського генерала. Було зрозуміло, що в разі виходу з України німців він обов’язково надаватиме допомогу білому руху у війні проти червоної Москви. При цьому сподіватися на більшовицьке повстання в Україні було марно: «Нема чого і розраховувати, без перекидання значних сил Червоної армії не те що на успіх революційного руху в Україні, а навіть на його виникнення», – звітував член Революційної Ради Українського фронту Епштейн. Потрібні були ті, кого Лєнін називав «корисними ідіотами», політична сила всередині України, яка взялася б влаштувати антигетьманський опір і таким чином занурила б країну в хаос безпосередньо перед приходом більшовиків. Червона Москва мала собою пишатися – «корисні ідіоти» прибігли до неї самі.
9 листопада в Німеччині внаслідок революції зрікся престолу кайзер Вільгельм ІІ. Її війська мусили покинути Україну. 13 листопада в Києві таємно було обрано Директорію, яка мала очолити заколот проти гетьмана Скоропадського. А перед тим, 11 листопада, Раднарком червоної Росії постановив у десятиденний термін розпочати наступ «на підтримку робочих та селян України, що повстали проти гетьмана».
Підтримувати «робітників та селян» червона Москва заходилася раніше, ніж вони збунтувалися. І в тому немає нічого дивного. У справі дестабілізації обстановки більшовики не покладалися на самих лише українських соціалістів. Невдовзі після втечі з України червоні створили в Таганрозі Повстанський народний секретаріат, якому було поставлено завдання максимально розширити на території нашої країни кількість комуністичних організацій. На діяльність цього органу ЦК РКП(б) одразу ж виділив 34 млн крб. Для координації роботи більшовицького підпілля в Україну було послано досвідчених агітаторів. Гроші й фахові агітатори робили свою справу. Уже в червні загальний страйк залізничників охопив 200 тис. осіб. 6 червня було підірвано пороховий склад на Звіринці, у передмісті Києва. 31 липня злетів у повітря склад набоїв в Одесі. У липні – серпні відбулося 11 страйків робітників-металістів. У вересні спалахнув всезагальний бунт залізничників. Кількість підпільних більшовицьких організацій в Україні восени 1918-го сягала 200.
Крім того, червоні постійно тримали напоготові частини українських повстанських дивізій – загони більшовиків, що втекли з української армії в березні 1918 року. Командували ними майбутні «революційні герої» Василь Боженко, Микола Щорс, Тимофій Черняк тощо. Розташувавшись на кордоні в 10-кілометровій нейтральній зоні проти Чернігівщини, Сумщини та Харківщини, ці угруповання здійснювали нальоти на українські терени та чинили терор по селах. «Дивізія знаходиться в самому розшарпаному, неорганізованому та безпорадному стані. Настрої у всіх бандитські, порядок і організація відсутні», – звітував комдив Локотош під час реорганізації цих загонів у впоряджену бойову частину. Після наказу Раднаркому повстанські дивізії стали терміново поповнювати людьми, зброєю та фаховими командирами. Більшовикам було дуже зручно використовувати ці військові частини. Якби задуми червоної Росії закінчилися катастрофою, завжди можна було виправдатися, що мав місце не наступ Червоної армії, а повстання українських більшовиків на українських землях і Москва тут, мовляв, ні до чого.
Сил Червоної армії бракувало задля наступу на українські терени. Проте об’єднання старань більшовицьких ревкомів з осередками українських соціалістичних партій дали дивовижні результати: в Україні мов гриби після дощу поставали численні повстанські загони: Махна, Зеленого, Коцура, Божка, Григор’єва, Ангела, Чередняка та багатьох інших. Більшовики були навіть у загонах отаманів-самостійників: у Зеленого й Ангела вони очолювали ревкоми. Антонов-Овсієнко з гордістю писав: «Наші ревкоми відсилали під знамена Директорії повстанців для отримання зброї і для спільних дій аж до повалення гетьмана… петлюрівські загони у чималій долі мають елементи схильні до підтримки радянської влади».
Діяльність повстанців невдовзі зробила становище українських військ просто скаженим. «Окрім російських більшовиків, куди не повернись – у мене скрізь фронт… Таким є Махно… як тільки вдається кінчити з ним – у Прилуках піднімає голову Ковтун… Багато допомоги у цій справі надав Шинкар і Ко…» – звітував Києву командувач Лівобережною групою армії УНР отаман Петро Болбочан.
Чисельність повстанських загонів на осінь 1918 року сягнула 300 тис. осіб. Крім соціалістично-більшовицької пропаганди червоні вдало грали і на приземленіших мотивах. Старшина штабу Запорізького корпусу армії УНР Іван Барило пригадував: «Шинкарівці блукали по місту і грабували… Возилося добро з магазинів на санях, на возах… Спротиву майже не клали, зброю склали, але були такі навіть наївняки, що вимагали по 40 карбованців «добових» за роботу як їм було обіцяно, коли вони «повалять гетьманський панський буржуазний уряд і проженуть німців».
Видається дивним, але проти наступу на Україну категорично висловлювалося командування Червоної армії. Військові вважали безглуздям починати війну з нею у той час, коли РСЧА ледве стримувала тиск білих козаків генерала Краснова під Воронежем. Певно, саме тому операцію проти Української держави очолив Володимир Антонов-Овсієнко – не фаховий військовий (підпоручик-дезертир), а досвідчений політик і революціонер. Дії армії мали стати допоміжними до діяльності більшовицьких ревкомів та повстанських загонів в Україні. Скоординувати роботу політичних організацій, повстанців і військових частин могла саме така фігура. «Зараз можна голими та нахабними руками взяти те, що потім доведеться брати лобом», – поспішав Антонов-Овсієнко.
Більшовики наступали. Українські командири благали Директорію сконцентрувати зусилля проти червоної навали, однак вона лишалася глухою і німою. Володимир Винниченко всерйоз вважав, що все це і є «усилення розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ», обіцяне йому більшовиками. Директорія сумлінно дотримувала свого слова – в умовах більшовицького наступу на Україну легалізувала Комуністичну партію.
після падіння Харкова Директорія таки надіслала до Москви телеграму із запитанням, що, мовляв, діється? На це нарком іноземних справ Гєорґій Чічерін не змигнувши оком заявив, що ніяких військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями Директорії та українського радянського уряду. Причиною «повстання української бідноти» було названо недемократичну політику Директорії, як-от репресії командирів проти більшовицьких ревкомів, які (лише!) захоплюють владу за спиною діючих частин українського війська. Червоний нарком зухвало брехав, лише 18 грудня було ухвалено «Положення про Радянську армію України», у якому чітко зазначено: «Радянська Українська армія входить складовою частиною в загальноросійську… в оперативному відношенні вона цілком підпорядкована головнокомандуючому всіма збройними силами Російської республіки». Задуривши голову міністрам Директорії, Чічерін заявив, що радянський уряд чекатиме доказів зміни політики Директорії – повернення до демократії та припинення боротьби проти трудящих мас. Проте Москва милостиво згодилася прийняти в себе представників України для переговорів.
І Директорія пристала на вимоги Москви. Червона армія йшла вперед, у тилу українського війська більшовицькі ревкоми не криючись чинили диверсії і розкладали новобранців, а Київ забороняв їх розганяти, аби «надати докази» Москві. «Ваша допомога один міф… Авангарди цієї допомоги уже прийшли, але я не маю часу їх роззброїти, бо то є зброд а не військо», – писав Директорії збурений отаман Петро Болбочан.
Війну червоній Росії Директорія оголосила тільки 16 січня. Уже були втрачені Харків та Чернігів. Замордований Запорізький корпус армії УНР ледве стримував натиск більшовиків під Полтавою, Сіра дивізія задкувала до Києва, а Чорноморська дивізія героїчно гинула під Конотопом. Проте жодних рішучих заходів для оборони країни від ворога не було вжито. Директорія і далі гралася в демократію – заходилася проводити вибори до «Трудового конгресу» і тому не бажала йти на непопулярні кроки. Україна була приречена.
5 лютого більшовики зайняли Київ. Але переговори з Москвою тривали.
Нарешті 7 лютого Директорії було передано телеграму: «Український робітничий та селянський уряд прийняв братське посередництво Російського радянського уряду з приводу угоди з Директорією, за умови визнання наступних трьох принципів: перше – визнання з боку Директорії Радянської влади; друге – суворий нейтралітет України з активним захистом проти військ Антанти, Денікіна, Краснова і поляків; третє – спільна боротьба з контрреволюцією…» Фактично їй пропонували скласти зброю. Відвертим знущанням цю телеграму визнало навіть командування Червоного Українського фронту. Директорія на телеграму не відповіла і більше переговорів із Москвою не влаштовувала.
А вже за кілька місяців по черзі спалахнули повстання отаманів Зеленого, Ангела та Григор’єва. Червоний обман виліз на світ Божий у всій своїй потворній формі. Селяни, незадоволені за часів Скоропадського поверненням панів і реквізиціями хліба німцями, отримали режим продовольчої диктатури і продрозкладки. За гетьмана робітників-страйкарів штрафували і садили, за більшовиків – розстрілювали. Інтелігенція, обурена недостатньою українізацію, одержала катівні «чрєзвичайок». Соціалістичні партії здобули владу згідно з приказкою «у вагоні – Директорія, під вагоном – територія». Трагічною була доля військових – українських хлопців, які, голодні й виснажені, мусили помирати в незлічених багнетних атаках через нечувані досягнення політиків-соціалістів.
Україна шалено протистояла більшовизму. Близько 200 повстанських загонів чинили опір навіть після закінчення Визвольних змагань. Але момент було втрачено – перемога червоних стала справою часу.
Друге пришестя більшовиків в Україну унікальне тим, що, по суті, вся операція була одним величезним «кидком». Примітивно пошивши в дурні діячів Директорії, вони захопили у владу багатющу територію з 26-мільйонним населенням. Поза сумнівом, саме завоювання нашої держави має очолити рейтинг найвдаліших афер ХХ сторіччя. Кажуть, той, хто сідає грати в карти з шулером, зазнає поразки тієї миті, коли бере їх до рук. Керівники Директорії програли війну ще у вересні 1918 року, коли заходилися укладати угоди з російськими більшовиками.
©http://mihail-shahin.livejournal.com/604475.html
У перші дні січня 1919 року губернський комісар Харківщини Сергій Тимошенко приїхав до Києва і зажадав зустрічі з чільниками української Директорії. Він щойно пережив обстріли, бачив ешелони з пораненими та чув звіти наших командирів, із яких було очевидно, що Червона армія розпочала наступ на українські терени. Це війна, і треба було терміново гуртувати сили для оборони рідного краю. Та зустріч із головою Директорії Володимиром Винниченком Тимошенка приголомшила. Відмахнувшись від почутого, той заявив, що ніякої війни насправді немає, а з українським військам притистоять окремі більшовицькі банди. 3 січня 1919-го червоні взяли Харків. То був початок кінця незалежної Української держави.
У серпні 1918 року відбулися переговори між представником уряду червоної Росії Дмитром Мануїльським та лідерами українських есерів і соціал-демократів. «Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ. Вони зобов’язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. Зі свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні. Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи…» – писав пізніше Володимир Винниченко. Можна тільки дивуватися цинізму та нелюдській жазі влади соціалістів. На угоду з червоною Москвою проти українського керівництва вони пішли після Крут, боїв за Київ і київської бійні, вчиненої горлорізами червоного командарма Міхаіла Муравйова.
Червона Росія конала від голоду та розрухи. Генеральний консул Української держави в Москві повідомляв: «Тисячні товпи людей облягали консульство, звертаючись з проханням про реєстрацію до українського громадянства, переїзд на Україну». У Москві не сумнівалися в антибільшовицьких настроях гетьмана Скоропадського, колишнього царського генерала. Було зрозуміло, що в разі виходу з України німців він обов’язково надаватиме допомогу білому руху у війні проти червоної Москви. При цьому сподіватися на більшовицьке повстання в Україні було марно: «Нема чого і розраховувати, без перекидання значних сил Червоної армії не те що на успіх революційного руху в Україні, а навіть на його виникнення», – звітував член Революційної Ради Українського фронту Епштейн. Потрібні були ті, кого Лєнін називав «корисними ідіотами», політична сила всередині України, яка взялася б влаштувати антигетьманський опір і таким чином занурила б країну в хаос безпосередньо перед приходом більшовиків. Червона Москва мала собою пишатися – «корисні ідіоти» прибігли до неї самі.
9 листопада в Німеччині внаслідок революції зрікся престолу кайзер Вільгельм ІІ. Її війська мусили покинути Україну. 13 листопада в Києві таємно було обрано Директорію, яка мала очолити заколот проти гетьмана Скоропадського. А перед тим, 11 листопада, Раднарком червоної Росії постановив у десятиденний термін розпочати наступ «на підтримку робочих та селян України, що повстали проти гетьмана».
Підтримувати «робітників та селян» червона Москва заходилася раніше, ніж вони збунтувалися. І в тому немає нічого дивного. У справі дестабілізації обстановки більшовики не покладалися на самих лише українських соціалістів. Невдовзі після втечі з України червоні створили в Таганрозі Повстанський народний секретаріат, якому було поставлено завдання максимально розширити на території нашої країни кількість комуністичних організацій. На діяльність цього органу ЦК РКП(б) одразу ж виділив 34 млн крб. Для координації роботи більшовицького підпілля в Україну було послано досвідчених агітаторів. Гроші й фахові агітатори робили свою справу. Уже в червні загальний страйк залізничників охопив 200 тис. осіб. 6 червня було підірвано пороховий склад на Звіринці, у передмісті Києва. 31 липня злетів у повітря склад набоїв в Одесі. У липні – серпні відбулося 11 страйків робітників-металістів. У вересні спалахнув всезагальний бунт залізничників. Кількість підпільних більшовицьких організацій в Україні восени 1918-го сягала 200.
Крім того, червоні постійно тримали напоготові частини українських повстанських дивізій – загони більшовиків, що втекли з української армії в березні 1918 року. Командували ними майбутні «революційні герої» Василь Боженко, Микола Щорс, Тимофій Черняк тощо. Розташувавшись на кордоні в 10-кілометровій нейтральній зоні проти Чернігівщини, Сумщини та Харківщини, ці угруповання здійснювали нальоти на українські терени та чинили терор по селах. «Дивізія знаходиться в самому розшарпаному, неорганізованому та безпорадному стані. Настрої у всіх бандитські, порядок і організація відсутні», – звітував комдив Локотош під час реорганізації цих загонів у впоряджену бойову частину. Після наказу Раднаркому повстанські дивізії стали терміново поповнювати людьми, зброєю та фаховими командирами. Більшовикам було дуже зручно використовувати ці військові частини. Якби задуми червоної Росії закінчилися катастрофою, завжди можна було виправдатися, що мав місце не наступ Червоної армії, а повстання українських більшовиків на українських землях і Москва тут, мовляв, ні до чого.
Сил Червоної армії бракувало задля наступу на українські терени. Проте об’єднання старань більшовицьких ревкомів з осередками українських соціалістичних партій дали дивовижні результати: в Україні мов гриби після дощу поставали численні повстанські загони: Махна, Зеленого, Коцура, Божка, Григор’єва, Ангела, Чередняка та багатьох інших. Більшовики були навіть у загонах отаманів-самостійників: у Зеленого й Ангела вони очолювали ревкоми. Антонов-Овсієнко з гордістю писав: «Наші ревкоми відсилали під знамена Директорії повстанців для отримання зброї і для спільних дій аж до повалення гетьмана… петлюрівські загони у чималій долі мають елементи схильні до підтримки радянської влади».
Діяльність повстанців невдовзі зробила становище українських військ просто скаженим. «Окрім російських більшовиків, куди не повернись – у мене скрізь фронт… Таким є Махно… як тільки вдається кінчити з ним – у Прилуках піднімає голову Ковтун… Багато допомоги у цій справі надав Шинкар і Ко…» – звітував Києву командувач Лівобережною групою армії УНР отаман Петро Болбочан.
Чисельність повстанських загонів на осінь 1918 року сягнула 300 тис. осіб. Крім соціалістично-більшовицької пропаганди червоні вдало грали і на приземленіших мотивах. Старшина штабу Запорізького корпусу армії УНР Іван Барило пригадував: «Шинкарівці блукали по місту і грабували… Возилося добро з магазинів на санях, на возах… Спротиву майже не клали, зброю склали, але були такі навіть наївняки, що вимагали по 40 карбованців «добових» за роботу як їм було обіцяно, коли вони «повалять гетьманський панський буржуазний уряд і проженуть німців».
Видається дивним, але проти наступу на Україну категорично висловлювалося командування Червоної армії. Військові вважали безглуздям починати війну з нею у той час, коли РСЧА ледве стримувала тиск білих козаків генерала Краснова під Воронежем. Певно, саме тому операцію проти Української держави очолив Володимир Антонов-Овсієнко – не фаховий військовий (підпоручик-дезертир), а досвідчений політик і революціонер. Дії армії мали стати допоміжними до діяльності більшовицьких ревкомів та повстанських загонів в Україні. Скоординувати роботу політичних організацій, повстанців і військових частин могла саме така фігура. «Зараз можна голими та нахабними руками взяти те, що потім доведеться брати лобом», – поспішав Антонов-Овсієнко.
Більшовики наступали. Українські командири благали Директорію сконцентрувати зусилля проти червоної навали, однак вона лишалася глухою і німою. Володимир Винниченко всерйоз вважав, що все це і є «усилення розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ», обіцяне йому більшовиками. Директорія сумлінно дотримувала свого слова – в умовах більшовицького наступу на Україну легалізувала Комуністичну партію.
після падіння Харкова Директорія таки надіслала до Москви телеграму із запитанням, що, мовляв, діється? На це нарком іноземних справ Гєорґій Чічерін не змигнувши оком заявив, що ніяких військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями Директорії та українського радянського уряду. Причиною «повстання української бідноти» було названо недемократичну політику Директорії, як-от репресії командирів проти більшовицьких ревкомів, які (лише!) захоплюють владу за спиною діючих частин українського війська. Червоний нарком зухвало брехав, лише 18 грудня було ухвалено «Положення про Радянську армію України», у якому чітко зазначено: «Радянська Українська армія входить складовою частиною в загальноросійську… в оперативному відношенні вона цілком підпорядкована головнокомандуючому всіма збройними силами Російської республіки». Задуривши голову міністрам Директорії, Чічерін заявив, що радянський уряд чекатиме доказів зміни політики Директорії – повернення до демократії та припинення боротьби проти трудящих мас. Проте Москва милостиво згодилася прийняти в себе представників України для переговорів.
І Директорія пристала на вимоги Москви. Червона армія йшла вперед, у тилу українського війська більшовицькі ревкоми не криючись чинили диверсії і розкладали новобранців, а Київ забороняв їх розганяти, аби «надати докази» Москві. «Ваша допомога один міф… Авангарди цієї допомоги уже прийшли, але я не маю часу їх роззброїти, бо то є зброд а не військо», – писав Директорії збурений отаман Петро Болбочан.
Війну червоній Росії Директорія оголосила тільки 16 січня. Уже були втрачені Харків та Чернігів. Замордований Запорізький корпус армії УНР ледве стримував натиск більшовиків під Полтавою, Сіра дивізія задкувала до Києва, а Чорноморська дивізія героїчно гинула під Конотопом. Проте жодних рішучих заходів для оборони країни від ворога не було вжито. Директорія і далі гралася в демократію – заходилася проводити вибори до «Трудового конгресу» і тому не бажала йти на непопулярні кроки. Україна була приречена.
5 лютого більшовики зайняли Київ. Але переговори з Москвою тривали.
Нарешті 7 лютого Директорії було передано телеграму: «Український робітничий та селянський уряд прийняв братське посередництво Російського радянського уряду з приводу угоди з Директорією, за умови визнання наступних трьох принципів: перше – визнання з боку Директорії Радянської влади; друге – суворий нейтралітет України з активним захистом проти військ Антанти, Денікіна, Краснова і поляків; третє – спільна боротьба з контрреволюцією…» Фактично їй пропонували скласти зброю. Відвертим знущанням цю телеграму визнало навіть командування Червоного Українського фронту. Директорія на телеграму не відповіла і більше переговорів із Москвою не влаштовувала.
А вже за кілька місяців по черзі спалахнули повстання отаманів Зеленого, Ангела та Григор’єва. Червоний обман виліз на світ Божий у всій своїй потворній формі. Селяни, незадоволені за часів Скоропадського поверненням панів і реквізиціями хліба німцями, отримали режим продовольчої диктатури і продрозкладки. За гетьмана робітників-страйкарів штрафували і садили, за більшовиків – розстрілювали. Інтелігенція, обурена недостатньою українізацію, одержала катівні «чрєзвичайок». Соціалістичні партії здобули владу згідно з приказкою «у вагоні – Директорія, під вагоном – територія». Трагічною була доля військових – українських хлопців, які, голодні й виснажені, мусили помирати в незлічених багнетних атаках через нечувані досягнення політиків-соціалістів.
Україна шалено протистояла більшовизму. Близько 200 повстанських загонів чинили опір навіть після закінчення Визвольних змагань. Але момент було втрачено – перемога червоних стала справою часу.
Друге пришестя більшовиків в Україну унікальне тим, що, по суті, вся операція була одним величезним «кидком». Примітивно пошивши в дурні діячів Директорії, вони захопили у владу багатющу територію з 26-мільйонним населенням. Поза сумнівом, саме завоювання нашої держави має очолити рейтинг найвдаліших афер ХХ сторіччя. Кажуть, той, хто сідає грати в карти з шулером, зазнає поразки тієї миті, коли бере їх до рук. Керівники Директорії програли війну ще у вересні 1918 року, коли заходилися укладати угоди з російськими більшовиками.
©http://mihail-shahin.livejournal.com/604475.html
змінити систему
10 November 2014 13:05>>>Незалежність, що впала нам до рук, первинне нагромадження капіталу в 1990-х, новий застій в епоху Кучми, косметичний націоналізм Ющенка, безчинство Януковича, весь наш клоунський політичний процес, де і "ліві", і "праві", і "червоні", і "жовто-блакитні" виявлялися абсолютно однотонними й однаково безідейними, тобто, строго кажучи, "однопартійними" — все це було брижами на поверхні при відносній стабільності глибин. Не можна сказати, що зовсім нічого не змінювалося в сокровенних внутрішніх суспільних процесах, — став же можливим Майдан, наприклад. Але революція, на жаль, не гарантує тривалих системних змін у суспільстві.
Перемогти систему — означає перемогти совок, що вгніздився в нас самих. Перемогти конформізм і подвійну мораль, які майже за сто років виживання стали основною стратегією. І ніякі "сорок років по пустелі" — останнє, на що уповають найневиправніші оптимісти, — не врятують. Бо (навіть якщо ми вже в пустелі) ми носимо свій полон у собі й передаємо його у спадок.
Назвавши свою революцію Революцією Гідності, ми інтуїтивно вхопили суть необхідних змін. Гідність — це, зокрема, неприйняття брехні, зокрема того її підступного різновиду, який ми називаємо подвійною мораллю, того, що полягає в підміні понять. Але потім виявилося, що це просто вдала назва. Подвійна мораль знову вижила, залишилася з нами. Хвороба, яку ми майже діагностували, в останній момент вислизнула з поля зору, прикрившись пилом ще одного поваленого з постаменту Ілліча. Символічна жертва вкотре була принесена "на спокуту" — і нічого насправді не спокутувала. читати далі, важливо>>>
Перемогти систему — означає перемогти совок, що вгніздився в нас самих. Перемогти конформізм і подвійну мораль, які майже за сто років виживання стали основною стратегією. І ніякі "сорок років по пустелі" — останнє, на що уповають найневиправніші оптимісти, — не врятують. Бо (навіть якщо ми вже в пустелі) ми носимо свій полон у собі й передаємо його у спадок.
Назвавши свою революцію Революцією Гідності, ми інтуїтивно вхопили суть необхідних змін. Гідність — це, зокрема, неприйняття брехні, зокрема того її підступного різновиду, який ми називаємо подвійною мораллю, того, що полягає в підміні понять. Але потім виявилося, що це просто вдала назва. Подвійна мораль знову вижила, залишилася з нами. Хвороба, яку ми майже діагностували, в останній момент вислизнула з поля зору, прикрившись пилом ще одного поваленого з постаменту Ілліча. Символічна жертва вкотре була принесена "на спокуту" — і нічого насправді не спокутувала. читати далі, важливо>>>
* * *
сьогодні увечері багато спілкувався з молодим поколінням: журналісти, держслубовці etc. говорили відомо на на які теми: і про донбас (були люди, що нещодавно звідти з відрядження), і про поточні урядові відставки. і от що підсумую.
1) я не розумію оплесків і дифірамб добродію арсенію як "найкращому прем'єрові усіх часів і народів"
2) обраний 2 місяці тому у першому турі президент уже заробив на добрячого копняка, на якого нема потреби навіть чекати ще 40 днів
чим феноменальним вирізнився прем'єр і що доленосного (зважаючи на той один тур) в умовах фатичної війни вчинив за цей час президент? окрім, звісно, володіння англійською мовою
армією займаєцця волонтерський рух, який з кожним днем все більш ширицця і набуває уже цілком організованих форм, угода про асоціацію дивним чином десь припадає пилюкою по шухлядах президентських чиновників, місія мвф тричі подовжуючи термін свого відрядження мовчечки десь ділась, залишивши без відповіді питання "коли черговий транш?", а головне з березня місяця ми так і не почули що, як і коли збираєцця робити новий уряд, для того, щоб країна стала принципово іншою. і не треба зараз аргументів про війну.
чому ми платимо зарплату мєнтам на донбасі, які давно служать в "ополчєніі", а на медикаменти пораненим скидаємося з усіх усюд хто чим може?
чому у відносинах з росією ми нічогісінько видимого і притомного не робимо ні на дипломатичному фронті (маестро Дещиця - не вщот), а ні в бізнесово-економічній сфері, проте як манни небесної ждемо санкцій третього рівня від меркель з обамою?
чому міністерсво у справах криму у xyйлостані працює уже три місяці, а українські громадяни у криму мають серйозну проблему навіть вклеїти фотокартку у свій український паспорт? взагалі - яка стратегія уряду стосовно окупованого криму і як довго україські чиновники-бізнесмени і просто бізнесмени вести там свій бізнес, зважаючи на те, що вся українська власність у криму була безпардонно віджата місцевими xyйлятами?
чому нічого не відомо про реформи: які, як скоро, у яких напрямках, з якою метою і т.п.
чому з України дременула команда грузинів на чолі з Бендукідзе, хоча ще кілька тижнів тому вони давали оптимістичні інтерв'ю нашим змі?
таких "чому?" іще є безліч. через це вчинок яценюка мав би бути ним пояснений дещо детальніше, щонайменше. і не треба англійською, краще українською. і не під час виборної кампанії, а негайно. вони ж називали себе урядом "камікадзе". але сеппуку вийшло дещо незрозумілим і манірним. якщо куля в лоб - то куля в лоб.
а аплодисменти повинні бути потім.
такоЄ
сьогодні увечері багато спілкувався з молодим поколінням: журналісти, держслубовці etc. говорили відомо на на які теми: і про донбас (були люди, що нещодавно звідти з відрядження), і про поточні урядові відставки. і от що підсумую.
1) я не розумію оплесків і дифірамб добродію арсенію як "найкращому прем'єрові усіх часів і народів"
2) обраний 2 місяці тому у першому турі президент уже заробив на добрячого копняка, на якого нема потреби навіть чекати ще 40 днів
чим феноменальним вирізнився прем'єр і що доленосного (зважаючи на той один тур) в умовах фатичної війни вчинив за цей час президент? окрім, звісно, володіння англійською мовою
армією займаєцця волонтерський рух, який з кожним днем все більш ширицця і набуває уже цілком організованих форм, угода про асоціацію дивним чином десь припадає пилюкою по шухлядах президентських чиновників, місія мвф тричі подовжуючи термін свого відрядження мовчечки десь ділась, залишивши без відповіді питання "коли черговий транш?", а головне з березня місяця ми так і не почули що, як і коли збираєцця робити новий уряд, для того, щоб країна стала принципово іншою. і не треба зараз аргументів про війну.
чому ми платимо зарплату мєнтам на донбасі, які давно служать в "ополчєніі", а на медикаменти пораненим скидаємося з усіх усюд хто чим може?
чому у відносинах з росією ми нічогісінько видимого і притомного не робимо ні на дипломатичному фронті (маестро Дещиця - не вщот), а ні в бізнесово-економічній сфері, проте як манни небесної ждемо санкцій третього рівня від меркель з обамою?
чому міністерсво у справах криму у xyйлостані працює уже три місяці, а українські громадяни у криму мають серйозну проблему навіть вклеїти фотокартку у свій український паспорт? взагалі - яка стратегія уряду стосовно окупованого криму і як довго україські чиновники-бізнесмени і просто бізнесмени вести там свій бізнес, зважаючи на те, що вся українська власність у криму була безпардонно віджата місцевими xyйлятами?
чому нічого не відомо про реформи: які, як скоро, у яких напрямках, з якою метою і т.п.
чому з України дременула команда грузинів на чолі з Бендукідзе, хоча ще кілька тижнів тому вони давали оптимістичні інтерв'ю нашим змі?
таких "чому?" іще є безліч. через це вчинок яценюка мав би бути ним пояснений дещо детальніше, щонайменше. і не треба англійською, краще українською. і не під час виборної кампанії, а негайно. вони ж називали себе урядом "камікадзе". але сеппуку вийшло дещо незрозумілим і манірним. якщо куля в лоб - то куля в лоб.
а аплодисменти повинні бути потім.
такоЄ
Tags:
* * *
>>>Як не парадоксально, Революція гідності не лише не поклала край масовій русифікації, а й породила нові її форми. Під приводом збереження "єдиної країни"/"единой страны" друге дихання отримала українсько-російська двомовність — найбільш руйнівна форма русифікації
більше у надзвичайно цікавій статті Юрія Шевчука>>>
>>>Як не парадоксально, Революція гідності не лише не поклала край масовій русифікації, а й породила нові її форми. Під приводом збереження "єдиної країни"/"единой страны" друге дихання отримала українсько-російська двомовність — найбільш руйнівна форма русифікації
більше у надзвичайно цікавій статті Юрія Шевчука>>>
* * *
>>>По словам представителя «премьер-министра ДНР» Александра Бородая, «один из полевых командиров пытался захватить власть в Донецке, в настоящее время в городе идет контртеррористическая операция».
1. Руководство самопровозглашенной «Донецкой народной республики» проводит антитеррористическую операцию против отряда Игоря Безлера по кличке «Бес»
2. Соперничество двух российских спецслужб на уровне Кремля преломилось в сегодняшние события в Донецке с захватом/осовобождением областного УВД
3. "Когда женщина думает, что у нее в доме пожар, инстинкт заставляет ее спасать то, что ей всего дороже. Это самый властный импульс, и я не раз извлекал из него пользу" (Sherlock Holmes)
>>>По словам представителя «премьер-министра ДНР» Александра Бородая, «один из полевых командиров пытался захватить власть в Донецке, в настоящее время в городе идет контртеррористическая операция».
1. Руководство самопровозглашенной «Донецкой народной республики» проводит антитеррористическую операцию против отряда Игоря Безлера по кличке «Бес»
2. Соперничество двух российских спецслужб на уровне Кремля преломилось в сегодняшние события в Донецке с захватом/осовобождением областного УВД
3. "Когда женщина думает, что у нее в доме пожар, инстинкт заставляет ее спасать то, что ей всего дороже. Это самый властный импульс, и я не раз извлекал из него пользу" (Sherlock Holmes)
Tags:
Примус до України
26 June 2014 18:49* * *
надзвичайно співзвучна моєму власному усвідомленню часу і поточних реалій стаття К.Щоткіної. дуже раджу прочитати
>>>Майдан відстояли не галичани, кияни чи студенти, — його перемога стала можливою завдяки тому, що вся країна виявилася обплутаною мережею спільного інтересу, спільної справи, в якій кожен брав участь, як і чим міг. Ця мережа і стала Україною — бо іншої не було. Не-Україна — це просто ті, хто (поки що?) поза цією мережею.
надзвичайно співзвучна моєму власному усвідомленню часу і поточних реалій стаття К.Щоткіної. дуже раджу прочитати
>>>Майдан відстояли не галичани, кияни чи студенти, — його перемога стала можливою завдяки тому, що вся країна виявилася обплутаною мережею спільного інтересу, спільної справи, в якій кожен брав участь, як і чим міг. Ця мережа і стала Україною — бо іншої не було. Не-Україна — це просто ті, хто (поки що?) поза цією мережею.
Tags:
* * *
дуже сумно спостерігати за тим як освічені і культурні люди інколи втрачають пам'ять і здоровий глузд розмірковуючи про дуже важливі речі, наприклад, як позбавлення громадянства героїв югавостока.
у сучасному міжнародному праві інститут позбавлення громадянства вважається абсолютно неприйнятним. це було викликане як відповідь світового співтовариства на протиправні дії фашистських держав, що позбавляли громадянства окремих осіб або навіть груп осіб за національними чи расовими ознаками. тим більше це стає дивним, оскільки ще зовсім недавно у деяких тоталітарних державах, включаючи срср, дуже часто практикувалося позбавлення громадянства за політичними мотивами і ще якихось три-чотири десятки років тому за критику політичного режиму у своїй країні громадянства була позбавлена ціла низка видатних діячів культури і мистецтва. і вже зовсім недавно така практика була засудженою, але пам'ять людська надзвичайно коротка і вона зовсім не нагадує нам про найбрутальніше порушення прав людини з боку держави. наша інтелігенція всіляко декларує европейський вибір України, проте чомусь і якось вибірково. так, "загальна декларація прав людини" від 10.12.1948 року у п. 2 статті 15 закріпила положення, відповідно до яких ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство. подібним чином регулюється це питання і конвенцією про скорочення безгромадянства від 30.08.1961, відповідно до положень котрої істотно обмежуються умови, при яких громадянин може бути позбавлений громадянства, так, ст. 9 конвенції встановлює пряму заборону на індивідуальне або групове позбавлення громадянства з расових, етнічних, релігійних або політичних мотивів
якихось чотитри місяці тому волання про позбавлення громандянства "майдаунів" можна було почути з динаміків антимайданів. невже ті ж самі динаміки змінили своє місцезнаходження зараз? звідки таке нехтування основоположними правами людини і чому геть чисто відмітаєцця кримінальне законодавство? якщо громадянин вчиняє державну зраду, розпалює соціальну ворожнечу, глумицця над державними символами, порушує громадський порядок і громадянський мир etc. - існують цілі розділи кримінального кодексу, які присвячені покаранню саме за ці злочини.
люди, будьте тверезомислячими і пильними та не забувайте про вибір нової країни
дуже сумно спостерігати за тим як освічені і культурні люди інколи втрачають пам'ять і здоровий глузд розмірковуючи про дуже важливі речі, наприклад, як позбавлення громадянства героїв югавостока.
у сучасному міжнародному праві інститут позбавлення громадянства вважається абсолютно неприйнятним. це було викликане як відповідь світового співтовариства на протиправні дії фашистських держав, що позбавляли громадянства окремих осіб або навіть груп осіб за національними чи расовими ознаками. тим більше це стає дивним, оскільки ще зовсім недавно у деяких тоталітарних державах, включаючи срср, дуже часто практикувалося позбавлення громадянства за політичними мотивами і ще якихось три-чотири десятки років тому за критику політичного режиму у своїй країні громадянства була позбавлена ціла низка видатних діячів культури і мистецтва. і вже зовсім недавно така практика була засудженою, але пам'ять людська надзвичайно коротка і вона зовсім не нагадує нам про найбрутальніше порушення прав людини з боку держави. наша інтелігенція всіляко декларує европейський вибір України, проте чомусь і якось вибірково. так, "загальна декларація прав людини" від 10.12.1948 року у п. 2 статті 15 закріпила положення, відповідно до яких ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство. подібним чином регулюється це питання і конвенцією про скорочення безгромадянства від 30.08.1961, відповідно до положень котрої істотно обмежуються умови, при яких громадянин може бути позбавлений громадянства, так, ст. 9 конвенції встановлює пряму заборону на індивідуальне або групове позбавлення громадянства з расових, етнічних, релігійних або політичних мотивів
якихось чотитри місяці тому волання про позбавлення громандянства "майдаунів" можна було почути з динаміків антимайданів. невже ті ж самі динаміки змінили своє місцезнаходження зараз? звідки таке нехтування основоположними правами людини і чому геть чисто відмітаєцця кримінальне законодавство? якщо громадянин вчиняє державну зраду, розпалює соціальну ворожнечу, глумицця над державними символами, порушує громадський порядок і громадянський мир etc. - існують цілі розділи кримінального кодексу, які присвячені покаранню саме за ці злочини.
люди, будьте тверезомислячими і пильними та не забувайте про вибір нової країни
Tags:
* * *
Склад ВР сьомого скликання став рекордним за концентрацією депутатів, що є уродженцями Криму. Усього за підсумками виборів 2012 року до парламенту потрапило 19 депутатів-кримчан. Як жеж у них складаєцця нелегке депутатське життя коли #кримнаш?
«Я только вернулся из Крыма, и о результатах своей поездки я буду докладывать в парламенте. В первую очередь, меня очень беспокоит, что в Северо-Крымском канале нет воды. Рис не засеяли, а люди не могут поливать огороды. По моему мнению, вода должна быть включена», – сказал Нечаев.
«Моя общественная приемная, как работала, так и работает. Работа проводится очень большая. В частности, решение проблем крымчан, которые выезжают из Крыма на машинах с российскими номерами, а их при этом арестовывают. Также занимаюсь решением вопроса с поставкой воды», – отчитался глава «Союза» Мириський. «У меня полное взаимопонимание с властями Крыма. Они понимают, что я работаю на благо полуострова. Там действуют российские законы, и нет никаких проблем для собственников. В Крыму сейчас переходный период. Все, у кого там есть собственность, как работали там, так и продолжают это делать», – сказал нардеп.
більше про депутатів криму>>>
Склад ВР сьомого скликання став рекордним за концентрацією депутатів, що є уродженцями Криму. Усього за підсумками виборів 2012 року до парламенту потрапило 19 депутатів-кримчан. Як жеж у них складаєцця нелегке депутатське життя коли #кримнаш?
«Я только вернулся из Крыма, и о результатах своей поездки я буду докладывать в парламенте. В первую очередь, меня очень беспокоит, что в Северо-Крымском канале нет воды. Рис не засеяли, а люди не могут поливать огороды. По моему мнению, вода должна быть включена», – сказал Нечаев.
«Моя общественная приемная, как работала, так и работает. Работа проводится очень большая. В частности, решение проблем крымчан, которые выезжают из Крыма на машинах с российскими номерами, а их при этом арестовывают. Также занимаюсь решением вопроса с поставкой воды», – отчитался глава «Союза» Мириський. «У меня полное взаимопонимание с властями Крыма. Они понимают, что я работаю на благо полуострова. Там действуют российские законы, и нет никаких проблем для собственников. В Крыму сейчас переходный период. Все, у кого там есть собственность, как работали там, так и продолжают это делать», – сказал нардеп.
більше про депутатів криму>>>
Tags:
Partito Radicale
26 May 2014 11:29* * *
поствиборна стрічка фб частенько пістрявіє постами про те, що в україні з'явився свій жириновський.
на мою думку, проте, в Україні з'явилась власна Ілона Шталлер (aka Чичоліна). тим більше партійна належність, як кажуть - наліцо
-
-
поствиборна стрічка фб частенько пістрявіє постами про те, що в україні з'явився свій жириновський.
на мою думку, проте, в Україні з'явилась власна Ілона Шталлер (aka Чичоліна). тим більше партійна належність, як кажуть - наліцо
-
-
* * *
Україну об’єднає лише національна ідея (мої думки з приводу т. зв. «Меморандуму національної єдності»).
Вчора, 20 травня, Верховна Рада прийняла т. зв. «Меморандум національної єдності». Вважаю за необхідне сказати декілька слів про цей меморандум. Я не буду коментувати кожне твердження з прийнятого Радою документу і зупинюся, натомість, на головному.
Не хочу говорити, що меморандум – це тотальне зло. Водночас очевидним для мене є наступне: люди, які його складали та за нього голосували, мають дуже туманне уявлення про націю, національну ідею та національну єдність. Якби вони мали більш чітке уявлення – меморандум дійсно спрямовувався на зміцнення національної єдності. Наразі ж прийнятий Радою документ є спрямованим на консервацію стану, притаманного для панування режиму внутрішньої окупації, і є дуже схожим на меморандум, підписаний восени 2005 року Ющенком та Януковичем…
Якби депутати мали достатнє уявлення про націю та національні інтереси, то не плутали б національну єдність із пошуком компромісу з ворогами української державності.
Якби депутати мали достатнє уявлення про націю та національні інтереси, то мали б адекватне розуміння питання мови.
Якби депутати мали достатнє уявлення про націю та національні інтереси, то розрізняли б децентралізацію, спрямовану на утвердження режиму національного народовладдя, та поступки в бік імперських інтересів іноземної держави і місцевих кримінально-бізнесових «князьків».
Дійсно, не можна усіх мешканців східної України, котрі стали жертвами путінської пропаганди, вважати ворогами. Одначе не можна їх вважати і виразниками національних інтересів. Ці люди стали жертвами не лише московської пропаганди, але й української бездержавності. Вони стали жертвами того, що замість побудови національної держави та солідарного суспільства у нас протягом більш, ніж двадцяти років спостерігалася побудова неоколонії та суспільства з крайнім соціальним розмежуванням, побудова такої системи, в якій байдужість до національних інтересів поєднувалася зі взаємною інтеграцією політики, бізнесу і криміналітету. Як вирішити цю проблему? Твердо триматися свого – українського – шляху. Наведемо лад на своїй землі, вирішимо соціально-економічні проблеми, впровадимо ефективну систему всебічного національного відродження – повернемо схід країни. Наразі ж нам варто діяти послідовно і, часом, жорстко, а не потурати інтересам не так маргіналізованого населення, як «князьків», котрі бояться операції «відрізання рила від корита».
Питання мови. Дерусифікація України – необхідна річ. Лиш до вирішення цього завдання неможна підходити інфантильно. Зрозуміло, що нам, націоналістам, не йдеться про те, щоб усі російськомовні громадяни України в одну мить заговорили українською. Серед багатьох бійців «Правого сектора» – як рядових, так і командирів – достатньо російськомовних патріотів, котрі готові віддати життя за, не побоюся цього сказати, націоналістичну Україну. Процес повернення українцям їхньої мови має передбачати далекосяжну стратегію, розраховану на десять-п’ятнадцять років, а повноцінно реалізувати цю стратегію можна знову ж таки лише у справжній національній державі. Натомість надання російській мові якогось особливого статусу, як це робиться у меморандумі, – це крок назад, у колоніальне майбутнє. Сотні тисяч українських громадян – у тому числі російськомовних, в тому числі етнічних росіян – стояли на Майдані не за це.
Децентралізація. Ми, націоналісти, роками висували гасло децентралізації як необхідної передумови встановлення режиму національного народовладдя. Бюрократичний державний механізм не повинен втручатися у ті сфери, у яких може дати собі раду сама громада. Але повноцінно запустити механізм децентралізації можна буде лише тоді, коли переможе Національна революція, коли національна ідея стане основою державотворення, коли буде знищений симбіоз політики, бізнесу і криміналітету, коли агенти іноземного впливу будуть сидіти в тюрмах. Натомість не важко здогадуватися, про чиї інтереси подбали автори меморандуму…
Автори меморандуму, на жаль, не розуміють, що нація – це щось монолітне і об’єктивне, щось вище за суму громадян, за населення. Вони цього не розуміють, бо думають переважно категорією не нації, а електорату. Натомість ми, націоналісти, розглядаємо націю як те, що є вищим нинішнього суспільства, як єдність минулого, нинішнього і майбутнього.
Джерело>>>
Україну об’єднає лише національна ідея (мої думки з приводу т. зв. «Меморандуму національної єдності»).
Вчора, 20 травня, Верховна Рада прийняла т. зв. «Меморандум національної єдності». Вважаю за необхідне сказати декілька слів про цей меморандум. Я не буду коментувати кожне твердження з прийнятого Радою документу і зупинюся, натомість, на головному.
Не хочу говорити, що меморандум – це тотальне зло. Водночас очевидним для мене є наступне: люди, які його складали та за нього голосували, мають дуже туманне уявлення про націю, національну ідею та національну єдність. Якби вони мали більш чітке уявлення – меморандум дійсно спрямовувався на зміцнення національної єдності. Наразі ж прийнятий Радою документ є спрямованим на консервацію стану, притаманного для панування режиму внутрішньої окупації, і є дуже схожим на меморандум, підписаний восени 2005 року Ющенком та Януковичем…
Якби депутати мали достатнє уявлення про націю та національні інтереси, то не плутали б національну єдність із пошуком компромісу з ворогами української державності.
Якби депутати мали достатнє уявлення про націю та національні інтереси, то мали б адекватне розуміння питання мови.
Якби депутати мали достатнє уявлення про націю та національні інтереси, то розрізняли б децентралізацію, спрямовану на утвердження режиму національного народовладдя, та поступки в бік імперських інтересів іноземної держави і місцевих кримінально-бізнесових «князьків».
Дійсно, не можна усіх мешканців східної України, котрі стали жертвами путінської пропаганди, вважати ворогами. Одначе не можна їх вважати і виразниками національних інтересів. Ці люди стали жертвами не лише московської пропаганди, але й української бездержавності. Вони стали жертвами того, що замість побудови національної держави та солідарного суспільства у нас протягом більш, ніж двадцяти років спостерігалася побудова неоколонії та суспільства з крайнім соціальним розмежуванням, побудова такої системи, в якій байдужість до національних інтересів поєднувалася зі взаємною інтеграцією політики, бізнесу і криміналітету. Як вирішити цю проблему? Твердо триматися свого – українського – шляху. Наведемо лад на своїй землі, вирішимо соціально-економічні проблеми, впровадимо ефективну систему всебічного національного відродження – повернемо схід країни. Наразі ж нам варто діяти послідовно і, часом, жорстко, а не потурати інтересам не так маргіналізованого населення, як «князьків», котрі бояться операції «відрізання рила від корита».
Питання мови. Дерусифікація України – необхідна річ. Лиш до вирішення цього завдання неможна підходити інфантильно. Зрозуміло, що нам, націоналістам, не йдеться про те, щоб усі російськомовні громадяни України в одну мить заговорили українською. Серед багатьох бійців «Правого сектора» – як рядових, так і командирів – достатньо російськомовних патріотів, котрі готові віддати життя за, не побоюся цього сказати, націоналістичну Україну. Процес повернення українцям їхньої мови має передбачати далекосяжну стратегію, розраховану на десять-п’ятнадцять років, а повноцінно реалізувати цю стратегію можна знову ж таки лише у справжній національній державі. Натомість надання російській мові якогось особливого статусу, як це робиться у меморандумі, – це крок назад, у колоніальне майбутнє. Сотні тисяч українських громадян – у тому числі російськомовних, в тому числі етнічних росіян – стояли на Майдані не за це.
Децентралізація. Ми, націоналісти, роками висували гасло децентралізації як необхідної передумови встановлення режиму національного народовладдя. Бюрократичний державний механізм не повинен втручатися у ті сфери, у яких може дати собі раду сама громада. Але повноцінно запустити механізм децентралізації можна буде лише тоді, коли переможе Національна революція, коли національна ідея стане основою державотворення, коли буде знищений симбіоз політики, бізнесу і криміналітету, коли агенти іноземного впливу будуть сидіти в тюрмах. Натомість не важко здогадуватися, про чиї інтереси подбали автори меморандуму…
Автори меморандуму, на жаль, не розуміють, що нація – це щось монолітне і об’єктивне, щось вище за суму громадян, за населення. Вони цього не розуміють, бо думають переважно категорією не нації, а електорату. Натомість ми, націоналісти, розглядаємо націю як те, що є вищим нинішнього суспільства, як єдність минулого, нинішнього і майбутнього.
Джерело>>>
Tags:
про події в Україні
13 May 2014 20:17* * *
...від розумної і неординарної людини Світлани Мартинчик (aka Макс Фрай), варто почитати, щоб замислитись
>>>Меньше всего на свете мне хочется пасти народы. Эта запись появилась только потому, что очень долго крутилась у меня в голове этаким громким внутренним спором со всем человечеством сразу. И мешала работать. А это не дело совсем
...від розумної і неординарної людини Світлани Мартинчик (aka Макс Фрай), варто почитати, щоб замислитись
>>>Меньше всего на свете мне хочется пасти народы. Эта запись появилась только потому, что очень долго крутилась у меня в голове этаким громким внутренним спором со всем человечеством сразу. И мешала работать. А это не дело совсем
Tags:
- lj,
- думки,
- жж,
- життя бентежне,
- люди,
- погляд,
- події,
- репост,
- суспільство,
- україна,
- філософія життя
мистецтво вічне
про слов'янськ
6 May 2014 14:58* * *
якийсь день флешбеків сьогодні. натрапив завдяки фб на це відео допіру.
виявляєцця, під час торішнього Параду вишиванок у Києві найчисельнішою була делегація зі Слов’янська (понад 700 осіб!) і саме слов'янська команда була визнана переможницею у цій номінації, а мер міста Неля Штепа у віночку та красивому національному платті танцюючи на сцені від радості отримала кубок та грошову нагороду у 50 тис.грн для міста, до того ж Слов'янськ отримав усіх «диво-птахів», які брали участь у конкурсі
( Відео )
а тут, за якихось пів-року, така засада - Слов'янськ став столицею сепаратизму, мер вбачає у президентові іншої держави ангела-спасителя, etc.
якийсь день флешбеків сьогодні. натрапив завдяки фб на це відео допіру.
виявляєцця, під час торішнього Параду вишиванок у Києві найчисельнішою була делегація зі Слов’янська (понад 700 осіб!) і саме слов'янська команда була визнана переможницею у цій номінації, а мер міста Неля Штепа у віночку та красивому національному платті танцюючи на сцені від радості отримала кубок та грошову нагороду у 50 тис.грн для міста, до того ж Слов'янськ отримав усіх «диво-птахів», які брали участь у конкурсі
( Відео )
а тут, за якихось пів-року, така засада - Слов'янськ став столицею сепаратизму, мер вбачає у президентові іншої держави ангела-спасителя, etc.
Tags:
одеська міліція береже
5 May 2014 16:45* * *
Учора (04.05.2014) в Одесі штурмували будівлю МВС з вимогами відпустити активістів антимайдану. Одеські міліціонери кинули щити і відмовилися захищати будівлю УВС
що за держава?
https://www.youtube.com/watch?v=Ft2s7iujr9k
Учора (04.05.2014) в Одесі штурмували будівлю МВС з вимогами відпустити активістів антимайдану. Одеські міліціонери кинули щити і відмовилися захищати будівлю УВС
що за держава?
https://www.youtube.com/watch?v=Ft2s7iujr9k
* * *
у світі існує неписане правило: політик, що збанкрутував невблаганно йде у відставку, і тільки у деяких країнах такі політики йдуть кандидатами у президенти
у світі існує неписане правило: політик, що збанкрутував невблаганно йде у відставку, і тільки у деяких країнах такі політики йдуть кандидатами у президенти
* * *
Ми погано знаємо свою Батьківщину. Події останніх місяців переконують нас у цьому з усією очевидністю. І, напевно, найсумніше, що її, велику, складну й різну, дуже погано розуміють ті, від кого багато в чому залежить її доля. Ретельне вивчення настроїв на "проблемному" Південному Сході мало стати першорядним завданням нової влади. Ні, соціологи зовсім не обділені її увагою. Однак насельники високих кабінетів, схоже, стурбовані виключно висотою кандидатських рейтингів. Колектив "Дзеркала тижня" вирішив зробити роботу за них. Анкета, складена журналістами DT.UA, стала основою дослідження, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології за фінансової підтримки Віктора Пінчука та однойменного фонду. Об'єктами вивчення стали думки жителів восьми областей — Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Одеської, Харківської і Херсонської. Регіонів, які прийнято узагальнено називати "підковою ризику" або просто Південним Сходом.
У результаті цієї роботи вийшов досить цікавий матеріал, з який яким я раджу ознайомитись усім, хто цього ще не зробив. Особисто мене вразили деякі факти.
Так, особливо зворушливо, що зважених рішень, а також вимог "услишать Данбас" від нової влади часто вимагають ті, хто вимагав жорсткості стосовно неї, коли вона була в опозиції. Це дослідження чітко демонструє, наскільки сильно (що цілком природно) лякають Південний Схід (і передусім — Донбас) зовнішнє вторгнення, громадянська війна і взагалі будь-який силовий сценарій. Але при цьому саме на Донбасі популярна думка, що Янукович мусив розігнати Майдан силою. Так вважає майже половина опитаних жителів Донецької області (48%, причому 31,7% — безумовно). Втім, незгодних із такою постановкою питання теж чимало — 35,2%, із них 19,6% виступили проти силового розгону категорично). На Луганщині цифри схожі: 45,9% — за розгін (25,1% — категорично), проти — 34,5% (22,1% проти безумовно). Чому? Пропаганда? Страх горезвісних "бандер"? Підсвідоме тяжіння до сильної руки? Хай розбираються знавці. Благо, є з чим. Теза "Схід поважає силу" загальновідома. Невідомо інше: взагалі чи тільки щодо інших?
Цікавим є те, що при всьому цьому у регіоні страшацця зростання радикалізму (19,1%). І, схоже, тепер - не тільки у Києві, а і на своїх вулицях.
( Ще кілька фактів )
Ми погано знаємо свою Батьківщину. Події останніх місяців переконують нас у цьому з усією очевидністю. І, напевно, найсумніше, що її, велику, складну й різну, дуже погано розуміють ті, від кого багато в чому залежить її доля. Ретельне вивчення настроїв на "проблемному" Південному Сході мало стати першорядним завданням нової влади. Ні, соціологи зовсім не обділені її увагою. Однак насельники високих кабінетів, схоже, стурбовані виключно висотою кандидатських рейтингів. Колектив "Дзеркала тижня" вирішив зробити роботу за них. Анкета, складена журналістами DT.UA, стала основою дослідження, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології за фінансової підтримки Віктора Пінчука та однойменного фонду. Об'єктами вивчення стали думки жителів восьми областей — Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Одеської, Харківської і Херсонської. Регіонів, які прийнято узагальнено називати "підковою ризику" або просто Південним Сходом.
У результаті цієї роботи вийшов досить цікавий матеріал, з який яким я раджу ознайомитись усім, хто цього ще не зробив. Особисто мене вразили деякі факти.
Так, особливо зворушливо, що зважених рішень, а також вимог "услишать Данбас" від нової влади часто вимагають ті, хто вимагав жорсткості стосовно неї, коли вона була в опозиції. Це дослідження чітко демонструє, наскільки сильно (що цілком природно) лякають Південний Схід (і передусім — Донбас) зовнішнє вторгнення, громадянська війна і взагалі будь-який силовий сценарій. Але при цьому саме на Донбасі популярна думка, що Янукович мусив розігнати Майдан силою. Так вважає майже половина опитаних жителів Донецької області (48%, причому 31,7% — безумовно). Втім, незгодних із такою постановкою питання теж чимало — 35,2%, із них 19,6% виступили проти силового розгону категорично). На Луганщині цифри схожі: 45,9% — за розгін (25,1% — категорично), проти — 34,5% (22,1% проти безумовно). Чому? Пропаганда? Страх горезвісних "бандер"? Підсвідоме тяжіння до сильної руки? Хай розбираються знавці. Благо, є з чим. Теза "Схід поважає силу" загальновідома. Невідомо інше: взагалі чи тільки щодо інших?
Цікавим є те, що при всьому цьому у регіоні страшацця зростання радикалізму (19,1%). І, схоже, тепер - не тільки у Києві, а і на своїх вулицях.
( Ще кілька фактів )
Летом – в Крым!
24 April 2014 14:07* * *
Л.Нікулін:
Итак, Крым их. Неприятно, конечно, зато поучительно. Причем для всех участников свершившейся вакханалии – и нас, и россиян, и крымчан.
Нам, украинцам, на практическом примере продемонстрировали, что нельзя быть безалаберными дятлами, и, возможно, мы усвоим урок. Россияне, дай бог, поймут, что все имеет свою цену и сыр в мышеловке может оказаться ой каким дорогущим, даже если сыр никто не защищает с оружием в руках и пеной у рта. А крымчанам еще предстоит сделать столько открытий чудных, и вдохнуть такой густой просвещенья дух, что чисто по-человечески их даже немного жаль. Но это уже не наши проблемы.
Наша проблема – решить, ехать в Крым летом или ну его.
Сегодня у украинцев есть огромное количество возможностей троллить крымчан, благо они стали очень удобным объектом для наших милых подколок.
( Планируя отдых в Крыму и бронируя жилье по телефону... )
Ребята, давайте всей Украиной ломанемся этим летом в их Крым! Хотят 8 миллионов отдыхающих? Давайте обеспечим 10! Давайте будем шумными, яркими, многочисленными, но неприбыльными. И получим удовольствие от своей неприбыльности! Создадим невероятную толчею, но не оставим там своих денег. Представляете – 10 миллионов человек, приехавших со своими продуктами, своим вином и своими палатками!
Разве не это настоящий кошмар для крымчан?
Л.Нікулін:
Итак, Крым их. Неприятно, конечно, зато поучительно. Причем для всех участников свершившейся вакханалии – и нас, и россиян, и крымчан.
Нам, украинцам, на практическом примере продемонстрировали, что нельзя быть безалаберными дятлами, и, возможно, мы усвоим урок. Россияне, дай бог, поймут, что все имеет свою цену и сыр в мышеловке может оказаться ой каким дорогущим, даже если сыр никто не защищает с оружием в руках и пеной у рта. А крымчанам еще предстоит сделать столько открытий чудных, и вдохнуть такой густой просвещенья дух, что чисто по-человечески их даже немного жаль. Но это уже не наши проблемы.
Наша проблема – решить, ехать в Крым летом или ну его.
Сегодня у украинцев есть огромное количество возможностей троллить крымчан, благо они стали очень удобным объектом для наших милых подколок.
( Планируя отдых в Крыму и бронируя жилье по телефону... )
Ребята, давайте всей Украиной ломанемся этим летом в их Крым! Хотят 8 миллионов отдыхающих? Давайте обеспечим 10! Давайте будем шумными, яркими, многочисленными, но неприбыльными. И получим удовольствие от своей неприбыльности! Создадим невероятную толчею, но не оставим там своих денег. Представляете – 10 миллионов человек, приехавших со своими продуктами, своим вином и своими палатками!
Разве не это настоящий кошмар для крымчан?
Tags:
