![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Дещо зі Фройда
27 July 2011 12:14
Завдання зробити людину щасливою не входило до плану створення світу.
(с)Зигмунд Фройд
Max Bruch Piece №8 for clarinet, viola (cello) & piano Op. 83 "Pure Music"
Завдання зробити людину щасливою не входило до плану створення світу.
(с)Зигмунд Фройд
Max Bruch Piece №8 for clarinet, viola (cello) & piano Op. 83 "Pure Music"
Дещо зі Фройда
27 July 2011 12:14
Завдання зробити людину щасливою не входило до плану створення світу.
(с)Зигмунд Фройд
Max Bruch Piece №8 for clarinet, viola (cello) & piano Op. 83 "Pure Music"
Дещо зі Фройда
27 July 2011 12:14
Завдання зробити людину щасливою не входило до плану створення світу.
(с)Зигмунд Фройд
Max Bruch Piece №8 for clarinet, viola (cello) & piano Op. 83 "Pure Music"
Дещо зі Фройда
27 July 2011 12:14
Завдання зробити людину щасливою не входило до плану створення світу.
(с)Зигмунд Фройд
Max Bruch Piece №8 for clarinet, viola (cello) & piano Op. 83 "Pure Music"
Фрідріх Вільгельм Ніцше
Ніцше піддав різкій критиці релігію, культуру і мораль свого часу і розробив власну етичну теорію. Він був радше літературним, ніж академічним філософом, і його твори носять афористичний характер.
Фрідріх Вільгельм Ніцше народився 15 жовтня 1844 року у Реккені (недалеко від Лейпцигу) у родині лютеранського пастора. Під час навчання у гімназії виявив значні здібності до філології та музики. Навчаючись у Боннському і Лейпцігському університетах, познайомився з творами Шопенгауера і став шанувальником його філософії. На розвиток Ніцше також вплинула дружба з Ріхардом Вагнером, що тривала багато років. У віці 23 років Фрідріх Вільгельм був призваний до прусської армії і зарахований до кінної артилерії, але, отримавши травму, демобілізувався.
Ніцше був блискучим студентом і отримав прекрасну репутацію в наукових колах. Завдяки цьому він вже 1869 року отримав посаду професора класичної філології Базельського університету (у віці всього 25 років). Там він пропрацював близько 10 років.
У 1879 році Ніцше був змушений піти у відставку за станом здоров'я. Протягом 1879-1889 років він вів спосіб життя незалежного письменника, мандруючи з міста до міста і створив у цей період всі свої основні твори. Він дуже бідно жив на пенсію з інвалідності від університету Базеля, але також отримував фінансову допомогу від своїх друзів. Доходи Ніцше від публікацій своїх творів були мізерними. Популярність і визнання прийшли до нього лише після смерті.
Творча діяльність Ніцше обірвалося на початку 1889 року через з душевну хворобу, котра виявлялась у неадекватній і безладній поведінці, манії величі і втраті здатності до розумової роботи. Помер великий філософ у психіатричній лікарні у Веймарі 25 серпня 1900 року.
Ще трохи про Ніцше
( Ніцше про смерть )
* * *
Фрідріх Вільгельм Ніцше
Ніцше піддав різкій критиці релігію, культуру і мораль свого часу і розробив власну етичну теорію. Він був радше літературним, ніж академічним філософом, і його твори носять афористичний характер.
Фрідріх Вільгельм Ніцше народився 15 жовтня 1844 року у Реккені (недалеко від Лейпцигу) у родині лютеранського пастора. Під час навчання у гімназії виявив значні здібності до філології та музики. Навчаючись у Боннському і Лейпцігському університетах, познайомився з творами Шопенгауера і став шанувальником його філософії. На розвиток Ніцше також вплинула дружба з Ріхардом Вагнером, що тривала багато років. У віці 23 років Фрідріх Вільгельм був призваний до прусської армії і зарахований до кінної артилерії, але, отримавши травму, демобілізувався.
Ніцше був блискучим студентом і отримав прекрасну репутацію в наукових колах. Завдяки цьому він вже 1869 року отримав посаду професора класичної філології Базельського університету (у віці всього 25 років). Там він пропрацював близько 10 років.
У 1879 році Ніцше був змушений піти у відставку за станом здоров'я. Протягом 1879-1889 років він вів спосіб життя незалежного письменника, мандруючи з міста до міста і створив у цей період всі свої основні твори. Він дуже бідно жив на пенсію з інвалідності від університету Базеля, але також отримував фінансову допомогу від своїх друзів. Доходи Ніцше від публікацій своїх творів були мізерними. Популярність і визнання прийшли до нього лише після смерті.
Творча діяльність Ніцше обірвалося на початку 1889 року через з душевну хворобу, котра виявлялась у неадекватній і безладній поведінці, манії величі і втраті здатності до розумової роботи. Помер великий філософ у психіатричній лікарні у Веймарі 25 серпня 1900 року.
Ще трохи про Ніцше
( Ніцше про смерть )
* * *
Фрідріх Вільгельм Ніцше
Ніцше піддав різкій критиці релігію, культуру і мораль свого часу і розробив власну етичну теорію. Він був радше літературним, ніж академічним філософом, і його твори носять афористичний характер.
Фрідріх Вільгельм Ніцше народився 15 жовтня 1844 року у Реккені (недалеко від Лейпцигу) у родині лютеранського пастора. Під час навчання у гімназії виявив значні здібності до філології та музики. Навчаючись у Боннському і Лейпцігському університетах, познайомився з творами Шопенгауера і став шанувальником його філософії. На розвиток Ніцше також вплинула дружба з Ріхардом Вагнером, що тривала багато років. У віці 23 років Фрідріх Вільгельм був призваний до прусської армії і зарахований до кінної артилерії, але, отримавши травму, демобілізувався.
Ніцше був блискучим студентом і отримав прекрасну репутацію в наукових колах. Завдяки цьому він вже 1869 року отримав посаду професора класичної філології Базельського університету (у віці всього 25 років). Там він пропрацював близько 10 років.
У 1879 році Ніцше був змушений піти у відставку за станом здоров'я. Протягом 1879-1889 років він вів спосіб життя незалежного письменника, мандруючи з міста до міста і створив у цей період всі свої основні твори. Він дуже бідно жив на пенсію з інвалідності від університету Базеля, але також отримував фінансову допомогу від своїх друзів. Доходи Ніцше від публікацій своїх творів були мізерними. Популярність і визнання прийшли до нього лише після смерті.
Творча діяльність Ніцше обірвалося на початку 1889 року через з душевну хворобу, котра виявлялась у неадекватній і безладній поведінці, манії величі і втраті здатності до розумової роботи. Помер великий філософ у психіатричній лікарні у Веймарі 25 серпня 1900 року.
Ще трохи про Ніцше
( Ніцше про смерть )
* * *
Фрідріх Вільгельм Ніцше
Ніцше піддав різкій критиці релігію, культуру і мораль свого часу і розробив власну етичну теорію. Він був радше літературним, ніж академічним філософом, і його твори носять афористичний характер.
Фрідріх Вільгельм Ніцше народився 15 жовтня 1844 року у Реккені (недалеко від Лейпцигу) у родині лютеранського пастора. Під час навчання у гімназії виявив значні здібності до філології та музики. Навчаючись у Боннському і Лейпцігському університетах, познайомився з творами Шопенгауера і став шанувальником його філософії. На розвиток Ніцше також вплинула дружба з Ріхардом Вагнером, що тривала багато років. У віці 23 років Фрідріх Вільгельм був призваний до прусської армії і зарахований до кінної артилерії, але, отримавши травму, демобілізувався.
Ніцше був блискучим студентом і отримав прекрасну репутацію в наукових колах. Завдяки цьому він вже 1869 року отримав посаду професора класичної філології Базельського університету (у віці всього 25 років). Там він пропрацював близько 10 років.
У 1879 році Ніцше був змушений піти у відставку за станом здоров'я. Протягом 1879-1889 років він вів спосіб життя незалежного письменника, мандруючи з міста до міста і створив у цей період всі свої основні твори. Він дуже бідно жив на пенсію з інвалідності від університету Базеля, але також отримував фінансову допомогу від своїх друзів. Доходи Ніцше від публікацій своїх творів були мізерними. Популярність і визнання прийшли до нього лише після смерті.
Творча діяльність Ніцше обірвалося на початку 1889 року через з душевну хворобу, котра виявлялась у неадекватній і безладній поведінці, манії величі і втраті здатності до розумової роботи. Помер великий філософ у психіатричній лікарні у Веймарі 25 серпня 1900 року.
Ще трохи про Ніцше
( Ніцше про смерть )
* * *
Про укус змії
12 October 2010 14:16
Якось Заратустра заснув під смоквою, а через те що була спека, він поклав руку на обличчя своє. Але підповзла змія і вкусила його у шию, аж Заратустра скрикнув від болю. Коли він прийняв руку з обличчя й подививсь на змію, вона впізнала Заратустрині очі, присоромлено відвернулась і хотіла втекти.
— Постривай,— сказав Заратустра,— я тобі ще не подякував! Ти вчасно мене розбудила, бо далека ще в мене дорога.
— Коротка вже в тебе дорога,— сумно змія озвалася.
— Моя отрута вбиває. Заратустра всміхнувся.
— Коли ж це дракон умирав від зміїної отрути? — спитав він. — Та забери свою отруту назад! Ти не така багата, щоб дарувати її мені.
Тоді змія знову припала до його шиї і зализала рану.
Коли Заратустра якось розповів про це учням своїм, вони запитали:
— У чому, о Заратустро, мораль твоєї історії?
Заратустра так відповів на це:
— Руйнівником моралі називають мене добрі і праведні; моя історія суперечить моралі. Та якщо ви маєте ворога, не платіть йому за зло добром, бо це його присоромить. Натомість покажіть, що він учинив вам якесь добро. І ліпше гнівайтесь, а не соромте!
А коли вас проклинають, мені не подобається, що ви хочете благословляти у відповідь. Краще трохи прокляніть і собі!
А коли вам заподіють велику несправедливість, заподійте негайно п'ять невеликих у відповідь! Гидко дивитися, коли когось одного пригнічує несправедливість.
Ви це вже знаєте? Несправедливість, розділена з іншими,— половина справедливості.
І той хай на себе несправедливість бере, хто здатний нести її!
Вчинити маленьку помсту — людяніше, ніж обійтися без помсти.
І коли кара для порушника — ні честь, ні справедливість, то й ваші покарання мені не до душі.
Шляхетніше визнати себе несправедливим, аніж наполягати на праві, особливо як право за тобою.
Тільки для цього слід бути досить заможним.
Я не люблю холодної вашої справедливості; у погляді ваших суддів для мене завжди проглядає кат і його холодне лезо. Скажіть, де справедливість, ця із видющими очима?
То знайдіть же мені любов, що зносить не тільки всю кару, а й усю провину!
То знайдіть же мені справедливість, що виправдує кожного, крім того, хто судить!
Хочете почути ще одне? У того, хто прагне бути до кінця справедливим, навіть кривда стає любов'ю до людини.
Та як можу я бути до кінця справедливий! Як можу я віддавати кожному його! З мене доволі й цього: кожному я даю моє.
І останнє, брати мої: остерігайтесь чинити несправедливість самітникам!
Хіба може самітник забути?! Хіба може він відплатити?! Самітник нагадує глибоке джерело. Легко кинути камінь у нього, та коли камінь упаде на саме дно, скажіть: кому захочеться його діставати звідти?
Остерігайтесь образити самітника! Та коли вже ви це вчинили, то й убийте його!
Так казав Заратустра.
(с) Фрідріх Вільґельм Ніцше
Про укус змії
12 October 2010 14:16
Якось Заратустра заснув під смоквою, а через те що була спека, він поклав руку на обличчя своє. Але підповзла змія і вкусила його у шию, аж Заратустра скрикнув від болю. Коли він прийняв руку з обличчя й подививсь на змію, вона впізнала Заратустрині очі, присоромлено відвернулась і хотіла втекти.
— Постривай,— сказав Заратустра,— я тобі ще не подякував! Ти вчасно мене розбудила, бо далека ще в мене дорога.
— Коротка вже в тебе дорога,— сумно змія озвалася.
— Моя отрута вбиває. Заратустра всміхнувся.
— Коли ж це дракон умирав від зміїної отрути? — спитав він. — Та забери свою отруту назад! Ти не така багата, щоб дарувати її мені.
Тоді змія знову припала до його шиї і зализала рану.
Коли Заратустра якось розповів про це учням своїм, вони запитали:
— У чому, о Заратустро, мораль твоєї історії?
Заратустра так відповів на це:
— Руйнівником моралі називають мене добрі і праведні; моя історія суперечить моралі. Та якщо ви маєте ворога, не платіть йому за зло добром, бо це його присоромить. Натомість покажіть, що він учинив вам якесь добро. І ліпше гнівайтесь, а не соромте!
А коли вас проклинають, мені не подобається, що ви хочете благословляти у відповідь. Краще трохи прокляніть і собі!
А коли вам заподіють велику несправедливість, заподійте негайно п'ять невеликих у відповідь! Гидко дивитися, коли когось одного пригнічує несправедливість.
Ви це вже знаєте? Несправедливість, розділена з іншими,— половина справедливості.
І той хай на себе несправедливість бере, хто здатний нести її!
Вчинити маленьку помсту — людяніше, ніж обійтися без помсти.
І коли кара для порушника — ні честь, ні справедливість, то й ваші покарання мені не до душі.
Шляхетніше визнати себе несправедливим, аніж наполягати на праві, особливо як право за тобою.
Тільки для цього слід бути досить заможним.
Я не люблю холодної вашої справедливості; у погляді ваших суддів для мене завжди проглядає кат і його холодне лезо. Скажіть, де справедливість, ця із видющими очима?
То знайдіть же мені любов, що зносить не тільки всю кару, а й усю провину!
То знайдіть же мені справедливість, що виправдує кожного, крім того, хто судить!
Хочете почути ще одне? У того, хто прагне бути до кінця справедливим, навіть кривда стає любов'ю до людини.
Та як можу я бути до кінця справедливий! Як можу я віддавати кожному його! З мене доволі й цього: кожному я даю моє.
І останнє, брати мої: остерігайтесь чинити несправедливість самітникам!
Хіба може самітник забути?! Хіба може він відплатити?! Самітник нагадує глибоке джерело. Легко кинути камінь у нього, та коли камінь упаде на саме дно, скажіть: кому захочеться його діставати звідти?
Остерігайтесь образити самітника! Та коли вже ви це вчинили, то й убийте його!
Так казав Заратустра.
(с) Фрідріх Вільґельм Ніцше
Про укус змії
12 October 2010 14:16
Якось Заратустра заснув під смоквою, а через те що була спека, він поклав руку на обличчя своє. Але підповзла змія і вкусила його у шию, аж Заратустра скрикнув від болю. Коли він прийняв руку з обличчя й подививсь на змію, вона впізнала Заратустрині очі, присоромлено відвернулась і хотіла втекти.
— Постривай,— сказав Заратустра,— я тобі ще не подякував! Ти вчасно мене розбудила, бо далека ще в мене дорога.
— Коротка вже в тебе дорога,— сумно змія озвалася.
— Моя отрута вбиває. Заратустра всміхнувся.
— Коли ж це дракон умирав від зміїної отрути? — спитав він. — Та забери свою отруту назад! Ти не така багата, щоб дарувати її мені.
Тоді змія знову припала до його шиї і зализала рану.
Коли Заратустра якось розповів про це учням своїм, вони запитали:
— У чому, о Заратустро, мораль твоєї історії?
Заратустра так відповів на це:
— Руйнівником моралі називають мене добрі і праведні; моя історія суперечить моралі. Та якщо ви маєте ворога, не платіть йому за зло добром, бо це його присоромить. Натомість покажіть, що він учинив вам якесь добро. І ліпше гнівайтесь, а не соромте!
А коли вас проклинають, мені не подобається, що ви хочете благословляти у відповідь. Краще трохи прокляніть і собі!
А коли вам заподіють велику несправедливість, заподійте негайно п'ять невеликих у відповідь! Гидко дивитися, коли когось одного пригнічує несправедливість.
Ви це вже знаєте? Несправедливість, розділена з іншими,— половина справедливості.
І той хай на себе несправедливість бере, хто здатний нести її!
Вчинити маленьку помсту — людяніше, ніж обійтися без помсти.
І коли кара для порушника — ні честь, ні справедливість, то й ваші покарання мені не до душі.
Шляхетніше визнати себе несправедливим, аніж наполягати на праві, особливо як право за тобою.
Тільки для цього слід бути досить заможним.
Я не люблю холодної вашої справедливості; у погляді ваших суддів для мене завжди проглядає кат і його холодне лезо. Скажіть, де справедливість, ця із видющими очима?
То знайдіть же мені любов, що зносить не тільки всю кару, а й усю провину!
То знайдіть же мені справедливість, що виправдує кожного, крім того, хто судить!
Хочете почути ще одне? У того, хто прагне бути до кінця справедливим, навіть кривда стає любов'ю до людини.
Та як можу я бути до кінця справедливий! Як можу я віддавати кожному його! З мене доволі й цього: кожному я даю моє.
І останнє, брати мої: остерігайтесь чинити несправедливість самітникам!
Хіба може самітник забути?! Хіба може він відплатити?! Самітник нагадує глибоке джерело. Легко кинути камінь у нього, та коли камінь упаде на саме дно, скажіть: кому захочеться його діставати звідти?
Остерігайтесь образити самітника! Та коли вже ви це вчинили, то й убийте його!
Так казав Заратустра.
(с) Фрідріх Вільґельм Ніцше
Про укус змії
12 October 2010 14:16
Якось Заратустра заснув під смоквою, а через те що була спека, він поклав руку на обличчя своє. Але підповзла змія і вкусила його у шию, аж Заратустра скрикнув від болю. Коли він прийняв руку з обличчя й подививсь на змію, вона впізнала Заратустрині очі, присоромлено відвернулась і хотіла втекти.
— Постривай,— сказав Заратустра,— я тобі ще не подякував! Ти вчасно мене розбудила, бо далека ще в мене дорога.
— Коротка вже в тебе дорога,— сумно змія озвалася.
— Моя отрута вбиває. Заратустра всміхнувся.
— Коли ж це дракон умирав від зміїної отрути? — спитав він. — Та забери свою отруту назад! Ти не така багата, щоб дарувати її мені.
Тоді змія знову припала до його шиї і зализала рану.
Коли Заратустра якось розповів про це учням своїм, вони запитали:
— У чому, о Заратустро, мораль твоєї історії?
Заратустра так відповів на це:
— Руйнівником моралі називають мене добрі і праведні; моя історія суперечить моралі. Та якщо ви маєте ворога, не платіть йому за зло добром, бо це його присоромить. Натомість покажіть, що він учинив вам якесь добро. І ліпше гнівайтесь, а не соромте!
А коли вас проклинають, мені не подобається, що ви хочете благословляти у відповідь. Краще трохи прокляніть і собі!
А коли вам заподіють велику несправедливість, заподійте негайно п'ять невеликих у відповідь! Гидко дивитися, коли когось одного пригнічує несправедливість.
Ви це вже знаєте? Несправедливість, розділена з іншими,— половина справедливості.
І той хай на себе несправедливість бере, хто здатний нести її!
Вчинити маленьку помсту — людяніше, ніж обійтися без помсти.
І коли кара для порушника — ні честь, ні справедливість, то й ваші покарання мені не до душі.
Шляхетніше визнати себе несправедливим, аніж наполягати на праві, особливо як право за тобою.
Тільки для цього слід бути досить заможним.
Я не люблю холодної вашої справедливості; у погляді ваших суддів для мене завжди проглядає кат і його холодне лезо. Скажіть, де справедливість, ця із видющими очима?
То знайдіть же мені любов, що зносить не тільки всю кару, а й усю провину!
То знайдіть же мені справедливість, що виправдує кожного, крім того, хто судить!
Хочете почути ще одне? У того, хто прагне бути до кінця справедливим, навіть кривда стає любов'ю до людини.
Та як можу я бути до кінця справедливий! Як можу я віддавати кожному його! З мене доволі й цього: кожному я даю моє.
І останнє, брати мої: остерігайтесь чинити несправедливість самітникам!
Хіба може самітник забути?! Хіба може він відплатити?! Самітник нагадує глибоке джерело. Легко кинути камінь у нього, та коли камінь упаде на саме дно, скажіть: кому захочеться його діставати звідти?
Остерігайтесь образити самітника! Та коли вже ви це вчинили, то й убийте його!
Так казав Заратустра.
(с) Фрідріх Вільґельм Ніцше
— Чому так боязко скрадаєшся ти у сутінках, Заратустро? І що ховаєш ти так обережно під своїм плащем? Чи не скарб, тобі подарований? А може, дитя, тобі народжене? Чи вже й сам ступив на шляхи злодійські, ти, приятелю злих?
— Воістину, брате мій! — сказав Заратустра. — Це скарб, мені подарований, — невеличка істина, яку я несу з собою.
Та вона неспокійна, ніби мале дитя, і якби я не затуляв їй рота, то кричала б вона на весь голос.
Коли я сьогодні йшов сам-один своєю дорогою, в час, коли сонце сідає, зустрілась мені стара жінка, і так вона звернулась до душі моєї:
— Багато про що казав Заратустра й нам, жінкам, та ніколи він не казав нам нічого про жінку.
Але я заперечив:
— Про жінку слід говорити лише з чоловіком.
— Поговори і зі мною про жінку, — сказала вона. — Я досить стара, щоб одразу ж про все забути.
І я зважив на прохання старої і мовив до неї так:
— Усе в жінці — загадка, і все в жінці має одну розгадку: — вона зветься вагітність.
Чоловік для жінки — лиш засіб: метою завжди є дитина. Та що таке є жінка для чоловіка?
Дві речі хоче мати справжній чоловік: небезпеку і гру. Тому й хоче він жінку, як небезпечну іграшку.
Чоловіка треба виховувати для війни, а жінку — для відпочинку воїна; все інше — дурниці.
Надто солодкі плоди воїнові не до смаку. Тому він і любить жінку — і в найсолодшій жінці є гіркота.
Краще за чоловіка розуміє жінка дітей, але у чоловікові дитячого більше, ніж у жінці.
У справжньому чоловікові приховане дитя — воно хоче бавитись. Нумо, жінки, знайдіть же дитя у чоловікові!
Нехай жінка буде іграшкою чистою й гарною, мов самоцвіт, осяяною чеснотами світу, що його ще немає.
Нехай світить у вашій любові промінь зірки! Нехай надією вашою буде: «Якби мені народити Надлюдину!»
Нехай у вашій любові буде сміливість! Коханням своїм виступіть проти того, хто вам навіює страх.
Нехай у вашій любові буде ваша честь! Жінка взагалі мало розуміється на честі. Та нехай вашою честю буде любити сильніше, ніж люблять вас, і ніколи не бути другою.
Нехай чоловік боїться жінки, коли вона любить, бо тоді вона здатна на будь-яку жертву і решта речей втрачають для неї цінність.
Нехай чоловік боїться жінки, коли вона ненавидить, бо чоловік на дні душі тільки злий, жінка ж там — страшна.
«Кого ненавидить жінка найбільше?» — так спитало залізо у магніту.
«Я ненавиджу тебе найбільше, бо ти притягуєш, але тобі бракує сили тягнути до себе».
Чоловіче щастя зветься «Я хочу». Жіноче ж щастя називається «Він хоче».
«Лишень тепер світ став довершеним!» — так думає кожна жінка, коли скоряється уповні коханню.
І коритись повинна жінка, й знайти глибину для себе. Бо неглибока вона є — неспокійна, бурхлива піна на мілководді.
А чоловіча вдача вдача, навпаки, глибока, потік її у підземних печерах вирує — жінка лише невиразно відчуває силу цього потоку, але не розуміє її.
Тоді заперечила мені стара:
— Багато приємного сказав Заратустра, а особливо для тих, хто досить ще молодий.
Але дивно: Заратустра мало знає жінок, та судить про них все ж таки правильно! Чи не тому, що для жінки немає нічого неможливого?
А тепер як подяку прийми одну невеличку істину! Я ж бо вже досить стара, щоб сказати її!
Загорни її і затули їй рота — а то на весь голос кричатиме, ця невеличка істина.
— То ж дай мені, жінко, свою невелику істину! — я попросив.
І стара промовила так:
— Ти йдеш до жінок? Не забудь батога!
Так казав Заратустра.
(с) Фрідріх Вільґельм НІЦШЕ
— Чому так боязко скрадаєшся ти у сутінках, Заратустро? І що ховаєш ти так обережно під своїм плащем? Чи не скарб, тобі подарований? А може, дитя, тобі народжене? Чи вже й сам ступив на шляхи злодійські, ти, приятелю злих?
— Воістину, брате мій! — сказав Заратустра. — Це скарб, мені подарований, — невеличка істина, яку я несу з собою.
Та вона неспокійна, ніби мале дитя, і якби я не затуляв їй рота, то кричала б вона на весь голос.
Коли я сьогодні йшов сам-один своєю дорогою, в час, коли сонце сідає, зустрілась мені стара жінка, і так вона звернулась до душі моєї:
— Багато про що казав Заратустра й нам, жінкам, та ніколи він не казав нам нічого про жінку.
Але я заперечив:
— Про жінку слід говорити лише з чоловіком.
— Поговори і зі мною про жінку, — сказала вона. — Я досить стара, щоб одразу ж про все забути.
І я зважив на прохання старої і мовив до неї так:
— Усе в жінці — загадка, і все в жінці має одну розгадку: — вона зветься вагітність.
Чоловік для жінки — лиш засіб: метою завжди є дитина. Та що таке є жінка для чоловіка?
Дві речі хоче мати справжній чоловік: небезпеку і гру. Тому й хоче він жінку, як небезпечну іграшку.
Чоловіка треба виховувати для війни, а жінку — для відпочинку воїна; все інше — дурниці.
Надто солодкі плоди воїнові не до смаку. Тому він і любить жінку — і в найсолодшій жінці є гіркота.
Краще за чоловіка розуміє жінка дітей, але у чоловікові дитячого більше, ніж у жінці.
У справжньому чоловікові приховане дитя — воно хоче бавитись. Нумо, жінки, знайдіть же дитя у чоловікові!
Нехай жінка буде іграшкою чистою й гарною, мов самоцвіт, осяяною чеснотами світу, що його ще немає.
Нехай світить у вашій любові промінь зірки! Нехай надією вашою буде: «Якби мені народити Надлюдину!»
Нехай у вашій любові буде сміливість! Коханням своїм виступіть проти того, хто вам навіює страх.
Нехай у вашій любові буде ваша честь! Жінка взагалі мало розуміється на честі. Та нехай вашою честю буде любити сильніше, ніж люблять вас, і ніколи не бути другою.
Нехай чоловік боїться жінки, коли вона любить, бо тоді вона здатна на будь-яку жертву і решта речей втрачають для неї цінність.
Нехай чоловік боїться жінки, коли вона ненавидить, бо чоловік на дні душі тільки злий, жінка ж там — страшна.
«Кого ненавидить жінка найбільше?» — так спитало залізо у магніту.
«Я ненавиджу тебе найбільше, бо ти притягуєш, але тобі бракує сили тягнути до себе».
Чоловіче щастя зветься «Я хочу». Жіноче ж щастя називається «Він хоче».
«Лишень тепер світ став довершеним!» — так думає кожна жінка, коли скоряється уповні коханню.
І коритись повинна жінка, й знайти глибину для себе. Бо неглибока вона є — неспокійна, бурхлива піна на мілководді.
А чоловіча вдача вдача, навпаки, глибока, потік її у підземних печерах вирує — жінка лише невиразно відчуває силу цього потоку, але не розуміє її.
Тоді заперечила мені стара:
— Багато приємного сказав Заратустра, а особливо для тих, хто досить ще молодий.
Але дивно: Заратустра мало знає жінок, та судить про них все ж таки правильно! Чи не тому, що для жінки немає нічого неможливого?
А тепер як подяку прийми одну невеличку істину! Я ж бо вже досить стара, щоб сказати її!
Загорни її і затули їй рота — а то на весь голос кричатиме, ця невеличка істина.
— То ж дай мені, жінко, свою невелику істину! — я попросив.
І стара промовила так:
— Ти йдеш до жінок? Не забудь батога!
Так казав Заратустра.
(с) Фрідріх Вільґельм НІЦШЕ
— Чому так боязко скрадаєшся ти у сутінках, Заратустро? І що ховаєш ти так обережно під своїм плащем? Чи не скарб, тобі подарований? А може, дитя, тобі народжене? Чи вже й сам ступив на шляхи злодійські, ти, приятелю злих?
— Воістину, брате мій! — сказав Заратустра. — Це скарб, мені подарований, — невеличка істина, яку я несу з собою.
Та вона неспокійна, ніби мале дитя, і якби я не затуляв їй рота, то кричала б вона на весь голос.
Коли я сьогодні йшов сам-один своєю дорогою, в час, коли сонце сідає, зустрілась мені стара жінка, і так вона звернулась до душі моєї:
— Багато про що казав Заратустра й нам, жінкам, та ніколи він не казав нам нічого про жінку.
Але я заперечив:
— Про жінку слід говорити лише з чоловіком.
— Поговори і зі мною про жінку, — сказала вона. — Я досить стара, щоб одразу ж про все забути.
І я зважив на прохання старої і мовив до неї так:
— Усе в жінці — загадка, і все в жінці має одну розгадку: — вона зветься вагітність.
Чоловік для жінки — лиш засіб: метою завжди є дитина. Та що таке є жінка для чоловіка?
Дві речі хоче мати справжній чоловік: небезпеку і гру. Тому й хоче він жінку, як небезпечну іграшку.
Чоловіка треба виховувати для війни, а жінку — для відпочинку воїна; все інше — дурниці.
Надто солодкі плоди воїнові не до смаку. Тому він і любить жінку — і в найсолодшій жінці є гіркота.
Краще за чоловіка розуміє жінка дітей, але у чоловікові дитячого більше, ніж у жінці.
У справжньому чоловікові приховане дитя — воно хоче бавитись. Нумо, жінки, знайдіть же дитя у чоловікові!
Нехай жінка буде іграшкою чистою й гарною, мов самоцвіт, осяяною чеснотами світу, що його ще немає.
Нехай світить у вашій любові промінь зірки! Нехай надією вашою буде: «Якби мені народити Надлюдину!»
Нехай у вашій любові буде сміливість! Коханням своїм виступіть проти того, хто вам навіює страх.
Нехай у вашій любові буде ваша честь! Жінка взагалі мало розуміється на честі. Та нехай вашою честю буде любити сильніше, ніж люблять вас, і ніколи не бути другою.
Нехай чоловік боїться жінки, коли вона любить, бо тоді вона здатна на будь-яку жертву і решта речей втрачають для неї цінність.
Нехай чоловік боїться жінки, коли вона ненавидить, бо чоловік на дні душі тільки злий, жінка ж там — страшна.
«Кого ненавидить жінка найбільше?» — так спитало залізо у магніту.
«Я ненавиджу тебе найбільше, бо ти притягуєш, але тобі бракує сили тягнути до себе».
Чоловіче щастя зветься «Я хочу». Жіноче ж щастя називається «Він хоче».
«Лишень тепер світ став довершеним!» — так думає кожна жінка, коли скоряється уповні коханню.
І коритись повинна жінка, й знайти глибину для себе. Бо неглибока вона є — неспокійна, бурхлива піна на мілководді.
А чоловіча вдача вдача, навпаки, глибока, потік її у підземних печерах вирує — жінка лише невиразно відчуває силу цього потоку, але не розуміє її.
Тоді заперечила мені стара:
— Багато приємного сказав Заратустра, а особливо для тих, хто досить ще молодий.
Але дивно: Заратустра мало знає жінок, та судить про них все ж таки правильно! Чи не тому, що для жінки немає нічого неможливого?
А тепер як подяку прийми одну невеличку істину! Я ж бо вже досить стара, щоб сказати її!
Загорни її і затули їй рота — а то на весь голос кричатиме, ця невеличка істина.
— То ж дай мені, жінко, свою невелику істину! — я попросив.
І стара промовила так:
— Ти йдеш до жінок? Не забудь батога!
Так казав Заратустра.
(с) Фрідріх Вільґельм НІЦШЕ
— Чому так боязко скрадаєшся ти у сутінках, Заратустро? І що ховаєш ти так обережно під своїм плащем? Чи не скарб, тобі подарований? А може, дитя, тобі народжене? Чи вже й сам ступив на шляхи злодійські, ти, приятелю злих?
— Воістину, брате мій! — сказав Заратустра. — Це скарб, мені подарований, — невеличка істина, яку я несу з собою.
Та вона неспокійна, ніби мале дитя, і якби я не затуляв їй рота, то кричала б вона на весь голос.
Коли я сьогодні йшов сам-один своєю дорогою, в час, коли сонце сідає, зустрілась мені стара жінка, і так вона звернулась до душі моєї:
— Багато про що казав Заратустра й нам, жінкам, та ніколи він не казав нам нічого про жінку.
Але я заперечив:
— Про жінку слід говорити лише з чоловіком.
— Поговори і зі мною про жінку, — сказала вона. — Я досить стара, щоб одразу ж про все забути.
І я зважив на прохання старої і мовив до неї так:
— Усе в жінці — загадка, і все в жінці має одну розгадку: — вона зветься вагітність.
Чоловік для жінки — лиш засіб: метою завжди є дитина. Та що таке є жінка для чоловіка?
Дві речі хоче мати справжній чоловік: небезпеку і гру. Тому й хоче він жінку, як небезпечну іграшку.
Чоловіка треба виховувати для війни, а жінку — для відпочинку воїна; все інше — дурниці.
Надто солодкі плоди воїнові не до смаку. Тому він і любить жінку — і в найсолодшій жінці є гіркота.
Краще за чоловіка розуміє жінка дітей, але у чоловікові дитячого більше, ніж у жінці.
У справжньому чоловікові приховане дитя — воно хоче бавитись. Нумо, жінки, знайдіть же дитя у чоловікові!
Нехай жінка буде іграшкою чистою й гарною, мов самоцвіт, осяяною чеснотами світу, що його ще немає.
Нехай світить у вашій любові промінь зірки! Нехай надією вашою буде: «Якби мені народити Надлюдину!»
Нехай у вашій любові буде сміливість! Коханням своїм виступіть проти того, хто вам навіює страх.
Нехай у вашій любові буде ваша честь! Жінка взагалі мало розуміється на честі. Та нехай вашою честю буде любити сильніше, ніж люблять вас, і ніколи не бути другою.
Нехай чоловік боїться жінки, коли вона любить, бо тоді вона здатна на будь-яку жертву і решта речей втрачають для неї цінність.
Нехай чоловік боїться жінки, коли вона ненавидить, бо чоловік на дні душі тільки злий, жінка ж там — страшна.
«Кого ненавидить жінка найбільше?» — так спитало залізо у магніту.
«Я ненавиджу тебе найбільше, бо ти притягуєш, але тобі бракує сили тягнути до себе».
Чоловіче щастя зветься «Я хочу». Жіноче ж щастя називається «Він хоче».
«Лишень тепер світ став довершеним!» — так думає кожна жінка, коли скоряється уповні коханню.
І коритись повинна жінка, й знайти глибину для себе. Бо неглибока вона є — неспокійна, бурхлива піна на мілководді.
А чоловіча вдача вдача, навпаки, глибока, потік її у підземних печерах вирує — жінка лише невиразно відчуває силу цього потоку, але не розуміє її.
Тоді заперечила мені стара:
— Багато приємного сказав Заратустра, а особливо для тих, хто досить ще молодий.
Але дивно: Заратустра мало знає жінок, та судить про них все ж таки правильно! Чи не тому, що для жінки немає нічого неможливого?
А тепер як подяку прийми одну невеличку істину! Я ж бо вже досить стара, щоб сказати її!
Загорни її і затули їй рота — а то на весь голос кричатиме, ця невеличка істина.
— То ж дай мені, жінко, свою невелику істину! — я попросив.
І стара промовила так:
— Ти йдеш до жінок? Не забудь батога!
Так казав Заратустра.
(с) Фрідріх Вільґельм НІЦШЕ
Я люблю ліс. У містах важко жити — там надто багато жагучих людей.
Чи не краще потрапити до рук убивці, аніж у мрії жагучої жінки?
А погляньте лишень на чоловіків: ( читати далі )
(с) Фрідріх Вільґельм Ніцше. Так казав Заратустра
Я люблю ліс. У містах важко жити — там надто багато жагучих людей.
Чи не краще потрапити до рук убивці, аніж у мрії жагучої жінки?
А погляньте лишень на чоловіків: ( читати далі )
(с) Фрідріх Вільґельм Ніцше. Так казав Заратустра
Я люблю ліс. У містах важко жити — там надто багато жагучих людей.
Чи не краще потрапити до рук убивці, аніж у мрії жагучої жінки?
А погляньте лишень на чоловіків: ( читати далі )
(с) Фрідріх Вільґельм Ніцше. Так казав Заратустра
Я люблю ліс. У містах важко жити — там надто багато жагучих людей.
Чи не краще потрапити до рук убивці, аніж у мрії жагучої жінки?
А погляньте лишень на чоловіків: ( читати далі )
(с) Фрідріх Вільґельм Ніцше. Так казав Заратустра
Наука про людину
6 October 2010 11:12
Невідомий геній написав колись на фронтоні Дельфійського храму: «Пізнай самого себе», - геній же потім і пояснив грекам таємниче значення цього напису. Сократ першим побачив у ньому найглибшу загадку про людину і перший здогадався, що у вирішенні цієї загадки і повинна полягати вся повнота людської мудрості. Він став гарячим проповідником свого відкриття, розповідав про нього скрізь і всім, хто тільки хотів його слухати. Через його бесіди греки побачили, що він – наймудріший з афінян, за думкою оракула – рішуче відкидає щодо себе справедливість цього судження і вважає себе круглим невігласом; тому що, на його глибоке переконання, допоки не вирішена велика загадка про саму людину, будь-яка наука чи знання можуть служити лише виразом вченого невігластва. Але серед усіх інших учених невігласів Сократ все-таки істотно виділявся тим, що він цілком розумів, у чому полягає істинна мудрість, і з лубов'ю прагнув до її досягнення
За самою природою своєї особистості людина невідворотньо усвідомлює себе як вільну причину і мету всіх своїх довільних дій. Однак це усвідомлення не робить людину ні вільним владикою життя, ані дійсною метою світу. Воно лише примусово змушує її мислити можливість для себе свободи навіть і в межах фізичної необхідності і мислити можливість себе як мети навіть і в умовах загального зв'язку речей як механічних засобів і необхідних продуктів. І в силу цього мислення воно примусово змушує людину прагнути до здійснення такого життя, в якому її дійсне положення у світі збігалося б з її уявленням про себе. Але реалізувати себе у природному змісті своєї ж власної особистості жожна людина насправді не в змозі.
(с) Віктор Нєсмєлов. Наука про людину
Хто пізнав себе, тому надається знання усього, тому що пізнати себе і є повнота знань про все
(с) св. Ісаак Сирин
Тривалими безсонними ночами я часто розмірковував про причини людських слабкостей і вад: ми знаємо добро, а чинимо зло, визнаємо гідність чеснот, а віддаємося пороку; життя це всіяне підводними каменями, на які ніби потоком затягують нас злі нахили. Поринаючи у ці роздуми, я вважав себе убезпеченим від всілякого беззаконня; між тим зла пристрасть, як невидимо пущена стріла, впивалася у моє серце
(с) Федр
