На перше вересня

[adamnet]

У моєї знайомої сестри ювілей. Немає значення скільки їй, але зараз не про це. Вона живе за кордоном, у димному зарубіжжі тому спілкуємось ми переважно через скайп, а частіше – qip-ом. Сьогодні спілкувались по причині ювілею. Розповіла хвилюючу першовересневу історію про любов і дитинство. Вона шкільний психолог, у її практиці повно чудесних сценаріїв.

Дівчинка Аліса пішла до першого класу. Тоненька вся, синьоока така, з бантами. Тато за неї хвилювався – раптом скривдять. Він би подарував донечці який-небудь артефакт для відлякування хлопчаків, дворучний меч чи базуку, але з такими примочками до школи не пускають, тому що вчителі боягузи.
Тому тато віддав дочку на звичайне карате. Заздалегідь, з трьох років.

До школи Аліса вивчила сім способів убивства людини складеною газетою. Вона метала ножі, виделки, влучно плювалась компотом. І, в цілому, була готова до навчання у сучасних шкільних умовах. Дякуючи батькові. А ще вона називала перелом ключиці «найменшою шкодою, що приводить до тями противника».

Перший тиждень Аліса била хлопчиків по одному. Тоді хлопчаки вибрали п'ятеро делегатів. Делегати сказали «вийдемо-поговоримо». Зустріч призначили на середу, за школою, між смітником і парканом. Аліса прийшла зі складеною газетою і, здаєцця, не стрималася. Делегати втекли з криком «дурепа навіжена». Так у молодших класах настали мир, спокій і матріархат. Так і осінь закінчилася.

А після Нового року вона закохалася в симпатичного восьмикласника. Два дні зітхала і дивилася фіалковим очима, на третій застала його у коридорі у позі відвертої зради: він був притиснутий до стіни, а його цілувала якась корова з дев'ятого «А». Корові був зламаний всього-на-всього лише каблук. Хлопцеві ж Аліса врізала по жолудях. І коли він склався від напливу емоцій навпіл, Аліса його поцілувала. Щоб зрозумів дурило. Інакше ж було його не дістати, вона була маленькою, майже портативною ще дівчинкою.

Назавтра до школи прибув батько. Він слухав і радів, що не купив базуку: заклад залишився цілим, а отже було куди прийти і дізнатися про успіхи доньки. Директор запропонувала перейти до сусідньої школи. Там все ще бігали сотні небитих дітей. Папа підозрював, що інша школа не захоче чужих каратистів. А ця школа вже звикла, адаптувалася. Тато хотів би залишитися, обіцяв помити вікна і не ганяти на перервах. Витягнув гроші, як аргумент. Директор теж запропонувала грошей, щоб вони все-таки пішли. Дорослі стали тицяти один одному все більші суми. Ніхто не міг перемогти. Вирішили, як психолог скаже так і вчинять.

А психолог – моя сестра.
– Бідна дівчинка! – вигукнула вона.
– Дитина старалася не дати себе скривдити, все як велів тато. А тепер кругом нерозуміння, вчителі лають, діти її бояться, батько насупився. І у коханні заплуталася. Звичайно, поведінка дещо девіантна, але дитина не винна. З нею просто треба спілкуватись – сказала сестра (милосердя).

Вона й сама в дитинстві закохалась. У одного жезказганського хлопчика. Не знала, як висловити почуття, піймала його, повалила і насипала піску у труси. (Дуже виразно як на мене).

Сестриних почуттів теж тоді не зрозуміли. Її навіть вигнали з жовтенят. А тепер вона виросла і дисертацію захистила. Хтось то з нею довго говорив у дитинстві мабуть…