Українська історія – «общее достояние»?

[adamnet]

ДОЛГ УКРАИНЕ

В. Маяковский

Знаете ли вы украинскую ночь?
Нет, вы не знаете украинской ночи!
(ц) Н. Гоголь

Мы знаем,
курит ли,
пьёт ли Чаплин;
мы знаем
Италии безрукие руины;
мы знаем,
как Дугласа
галстух краплен…
А что мы знаем
о лице Украины?

Знаний груз
у русского
тощ —
тем, кто рядом,
почёта мало.
Знают вот
украинский борщ,
Знают вот
украинское сало.

И с культуры
поснимали пенку:
кроме
двух
прославленных Тарасов —
Бульбы
и известного Шевченка, —
ничего не выжмешь,
сколько ни старайся.

А если прижмут —
зардеется розой
и выдвинет
аргумент новый:
возьмёт и расскажет
пару курьёзов —
анекдотов
украинской мовы.

Говорю себе:
товарищ москаль,
на Украину
шуток не скаль.

Разучите
эту мову
на знамёнах —
лексиконах алых, —
эта мова
величава и проста:
«Чуєш, сурми заграли,
час розплати настав…»

Разве может быть
затрёпанней
да тише
слова
поистасканного
«Слышишь»?!

Я
немало слов придумал вам,
взвешивая их,
одно хочу лишь, —
чтобы стали
всех
моих
стихов слова
полновесными,
как слово «чуєшь».

_____________

Трудно
людей
в одно истолочь,
собой
кичись не очень.

Знаем ли мы украинскую ночь?
Нет,
мы не знаем украинской ночи.

1926 г.


Ви вважаєте що проблеми взаємовідносин між Україною та Росією виникли після 1991 року? Помиляєтесь... Ось ця поема написана 1926 року російським поетом Володимиром Маяковським. То що ж змінилося з того вже далекого часу? Чи не тому і продовжуються проблеми нерозуміння, що і сьогодні росіяни знають Україну на рівні їхніх далеких предків? І вважають при цьому, що можуть зверхньо і навідь дещо презирливо ставитися до України з висоти «імперського зросту», а насправді – з глибини свого незнання України. На мій погляд, сьогодні ця поема ще більш актуальна, ніж була вчора.

Колись ми вчиоли її у школі. Не знаю чи вчать її сьогодні в школах Росії чи України, проте думаю, що таки варто було б її вчити. Якщо хочемо залишатися добрими сусідами, то треба знати і поважати своїх сусідів, а не хизуватися заслугами спільних предків, заодно привласнюючи їх заслуги лише своєму народу.

Дискусія щодо спадку Київської Русі не затихає, на моє переконання, з однієї причини - політичної. Адже наукових документальних підстав для вирішення належності спадку Київської Русі більш ніж досить.

Щоб зрозуміти етнічний характер Русі, і те, якою мовою вона говорила, варто подивитися на сучасну карту України. Україномовні території - це, власне території "ядра" Київської держави, на відміну від нещодавно колонізованих.

Банальний факт: "Кієвской Русі" ніколи не було, як і князя "Владіміра". А були "Володымер", "Кыъв". І ріка була "Лыбидь". І князів звали Володимер, Всеволод, Володымерко, Володар, Василько, Іванко, Володыслав, Олена, Михалко, Дмитро, Данило.
Навіть Невського в літописах звали "Олександром".

Те ж стосується й географічних та власних назв X-XIII століть: "Лыбидь", "Угорське урочище", "Лядські ворота", "Печерська лавра", "Довбычка" тощо.
Є в літописах і місцеві назви місяців - серпень і грудень.

До князя і княгині, як свідчить літопис, предки росіян зверталися за українською традицією: "княже", "княгине". В російській мові українська звальна форма до князя, як і звернення до Бога, збережена й досі, всупереч загальним правилам російської мови.

Те ж і з традиційними іменами в релігійній традиції, яка є дуже консервативною. Чомусь московських патріархів було звати Алексий и Сергий, а не Алексей и Сергей.
"Секрет полішинеля" полягає в тому, що на території Центральної Росії перші слов'яни (роди в'ятичів і радимичів) з'явилися у 9-10 столітті, прибувши, за даними літопису, з території Польщі. У Новгороді плем'я словен з'явилося близько другої половини 7 століття, прийшовши, найімовірніше, з території Центральної Європи.
У 15-16 столітті новгородців було переважно винищено Московією геноцидними методами - масовими вбивствами, особливо за часів Івана Грозного, та переселеннями. Слов'янські переселенці на землях Росії застали численні фінські племена: чудь, весь, мурома, меря, мордва, мещора, перм, комі, удмурти, марійці та інші.
Державне ядро майбутньої Московії і Росії - Суздальське князівство - було по своїй суті князівством народу меря. Його кордони до деталей співпадали з племінними територіями мері.

Цікаво, що в нинішній Росії міста Рязань (Ерзянь) і Кострома, що мають фіно-угорські назви й розташовані у центрі традиційного фіно-угорського етнічного масиву - стали еталоном "русскости".

Тітоньки у фіно-угорських кокошниках і народних вбраннях, разом із дядьками у багряних фіно-угорських косоворотках, співають фіно-угорські частушки російською мовою, і при цьому думають, що вони співають слов'янських пісень.
Сьогодні Росія є швидше фіно-угорською державою, ніж слов'янською. Хоча, водночас, етнічні групи росіян мають різну ступінь близькості з фіно-угорськими народами.
Околиці Київської держави, де пізніше розвинулися російський і білоруський народи, Руссю не називалися - ані під час перебування під владою Києва до 12 століття, ані через кілька століть після виходу з-під його влади.
Доказів цьому в літописах - безліч.

1223 року на допомогу українським князям у їхній боротьбі проти монголо-татар послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він буцімто, не встиг "до них в Русь".
1249 - "Хан наказав Олександрові Києв і всю руську землю, а Андрій сів у Володимирі (на Клязьмі)".
Під 1406 роком у вітчизняному літописі повідомляється, що "Свидригайло... почав много зла з Москвою творити Литовській землі і Русі".
Під 1415 роком повідомляється: "Вітовт, Великий князь Литовський, бачивши, що митрополити, приходивши з Москви в Київ, забирають з святої Софії все, що красно ... і в Московську землю відносять", щоб "не умалялося багатство в землі Руській", наказав обрати свого митрополита.

Між тим, ніколи в літописі не згадано ані "Суздальської Русі", ані "Заліської Русі", ані "Московської Русі" - усе це пізні вигадки імперських ідеологів. Русь завжди була лише одна - Київська.

Не маючи жодних етнічних підстав для претендування на ім'я Русі, російські діячі часом виводять їх з династичних прав Рюриковичів. Ця логіка має цілу низку хиб.

По-перше, в Залісся пішов наймолодший син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий. За середньовічною ієрархією статус шостого сина не давав йому майже ніяких династичних перспектив.
По-друге, сама по собі династія мало що значить. Приміром, Габсбурги керували в Австрії, Угорщині, Чехії, Іспанії, Португалії, італійських королівствах і навіть у Мексиці. Але ж це не означає, що є "єдиний габсбурзький народ".
До речі, монархи, що вийшли з династії Рюриковичів, керували в Швеції, Польщі, Литві, Чехії, Угорщині і навіть Франції. І що?

Коли дехто говорить, що і суздальці, і новгородці, разом з українцями, називалися
русинами, виникає питання, а чому ж у літописах все навпаки? Є Русь, тобто сучасна Центральна Україна, і є суздальці, новгородці і так далі?
Навіть відомий своїми поглядами Петро Толочко чесно визнав, що "письмові джерела ніде не відобразили назву "Русь" в застосуванні до північноруського населення".
Приміром, 1175 роком літопис повідомляє: "Того ж року коли оба Ростиславичі сиділи на княжінні у землі Ростовській, роздавали вони були посадництва руським отрокам. А ті велику тяготу людям сим учинили продажами і вірами". Тобто, "руські отроки", приведені Ростиславичами з Київщини, чужі на Ростовщині.
Чого вартий лише цей запис Нестора Літописця від початку 12 століття про "єдиний народ": "Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали.

І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері; а на завтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть... А радимичі, і вятичі... один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я (було) в них перед батьками і перед невістками".
Коли в апелюванні до раннього використання назви Русі Москвою йде посилання на тексти "Повісті про розорення Рязані Батиєм", "Задонщині" тощо, то чомусь замовчується, що ці твори існують виключно в списках 16-17 століття, коли вже діяла ідея "Третього Риму". Як тоді могла відбуватися цензура, історики мають уявлення.
Приміром, в Троїцькому списку Новгородського літопису про битву з монголами під Коломною 1238 року після слова "москвичи" хтось добре протер і залишилося: "Москвичи ... же ничегоже не видивши".

На щастя, зберігся інший літопис, де на місці затертості залишилося слово "побігоша" - тобто: замість "москвичі нічого не бачили" виявилося "москвичі втікали нічого не бачачи".

Це фактично перша згадка москвичів в історії, яку намагався вимарати з історії якийсь "патріот". Ще пощастило, що він, за прикладом історика Татищева, не взяв і не спалив літопис, який йому не сподобався.
Цікаво, що автентичні імена київських князів збереглися навіть на далекій півночі.

Навіть у записаних у ХІХ столітті заліських (московитських) билинах про пригоди "залішан" на службі Київського князя, ім'я князя звучить як "Владымер".
Іноді з'являється аргумент, що, мовляв, билини Київського циклу збережені на Півночі, а в Україні таких творів немає, отже зв'язок з часом Київської Русі перервався.
Так можна говорити лише не знаючи українського фольклору, з його Кирилом Кожум'якою, "Змієвими валами", піснями про князів Мстислава, Берладника тощо.
Якщо окремі іноземні мандрівники приймали московську термінологію претензій на Русь, то більшість з них (зокрема, турок Евлія Челебі, XVII століття, поляк Матвій Меховський, початок XVI століття, німці Йоган Боемій, Еразм Фрамнциск та Себастіян Монстер, XVI століття, француз П'єр Шевальє, XVII століття, та багато інших чітко розрізняють Русь (Україну) і Московію, яку іноді, в пам'ять про залежність від татар, називають Татарією (Тартарією).

Таке ж розрізнення ми часто бачимо й на мапах.
Князі династії Рюриковичів традиційно вважали, що їхня Батьківщина - це Русь, тобто земля сучасної Київської, Житомирської, Чернігівської та частин Сумської, Черкаської, Вінницької і Полтавської областей.
Всі князі династії, незалежно від того, де вони правили, зобов'язані були берегти цю землю, посилаючи дружини воювати на користь Києва навіть з тих земель, де степовиків ніколи й не бачили.

До речі, одним з перших порушив цю традицію відданості Русі фактичний засновник майбутньої російської держави Андрій Боголюбський. Він був сином половчанки - дочки хана Аєпи, і мав характерну зовнішність азіата-степовика.
Боголюбський у боротьбі проти Києва постійно підтримував своїх родичів - половців, головних супротивників Русі. Саме засновник російської держави першим переступив традицію, якої князі династії Рюриковичів дотримувалися три століття - вважати Київ і Київщину своєю єдиною Батьківщиною.

Юрій Довгорукий, який майже все життя княжив у Заліссі, докладав усіх зусиль, щоб заволодіти Києвом. Натомість його син Андрій казав: "На Русі нам місця нема".
Цікаво, що першого Галицько-Волинського князя Романа Мстиславича в літописах називають "самодержцем усієї Русі", у той час як, скажімо, про суздальського князя Андрія Боголюбського в цьому ж літописі повідомляється, що він "хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі".

Російський історик Ключевський небезпідставно вважав суздальського князя Андрія Боголюбського першим власне російським князем: "З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену".

А отже, ніякого відношення до історії стародавнього Києва і всього Київського спадку "великорос" не має і мати не може. Бо він тоді ще "не вийшов на арену".

Українську історію роблять «общім достоянієм», щоб легше привласнити

Українці ніколи не визнавали позбавлення їхньої країни імені "Русь". З часів Романа Великого всі галицько-волинські князі називалися "князями й господарями Руської землі", або "всієї Руської землі", а на їхніх печатках був відображений напис - "король Русі". Гетьман Богдан Хмельницький в офіційних документах і в дипломатичній переписці називався "господарем всієї Русі", "єдиновласником і самодержавцем руським".

У XVIII столітті в Україні з'являється геніальний історико-політичний твір - "Історія русів", який стверджує однозначний український характер Русі. Українські козаки в XVI-XVII століттях вважали свої походи на Стамбул продовженням походів Київських князів на Константинополь. Українські козаки вважали, що назва Русь походить від сарматського племені роксолан. Це плем'я розселилося в Центральній Україні на південь від Києва починаючи з І століття до н.е. У тому регіоні є назви річок Рось, Росава, Роставиця, Рутець тощо. Тарас Шевченко у своїх творах не застосовує щодо Росії слів "Русь" і навіть "Росія", а завжди писав про "Московщину". В українській мові є слово "росіяни", у той час як прикметник "руський" залишено для всього, пов'язаного з Київською середньовічної державою. Тобто в Україні еліті від початку було зрозуміло, що з боку влади Московії мала місце проста маніпуляція назвою. Якби Росія, приміром, зараз назвала себе Китаєм, невже вона б мала право претендувати на спадок і досягнення династії Цинь? З іншого боку, справді в дипломатичній переписці з іноземцями у Смоленська і Новгорода в 13 столітті є кілька згадок про їхні території як про "руські землі".

Причина цього, вочевидь, в тому, що нащадки старшого сина Володимира Мономаха - Мстислава Великого (1125-1132) княжили переважно в Україні, та в залежних від Києва Смоленську та Новгороді. Смоленськ і Новгород у відносинах з іноземцями цими згадками, вочевидь, намагався пояснити своє міжнародне становище в традиціях своїх династичних відносин з Києвом.

Водночас, у самій Русі ані Новгород, ані Смоленськ Руссю не звали. Під 1154 роком Київський князь Юрій Довгорукий посилає по свого племінника Ростислава у Смоленськ, кажучи: "Сину? Мені з ким Руську землю удержати? З тобою. Поїдь-но сюди". 1173 року, коли Ростиславичам було запропоновано залишити Київ і навколишні міста Білгород і Вишгород та піти до Смоленська, літопис повідомляє, що "І заремствували вельми Ростиславичі, що він позбавляє їх Руської землі". Коли 1148 року Великий Київський князь Ізяслав Мстиславич прийшов у Новгород, щоб разом із новгородцями, очолюваними його сином Ярославом, йти на Юрія Довгорукого, київський князь каже новгородцям: "Осе, браття, син мій, і ви прислали до мене, що вас ображає стрий мій Юрій. На нього я прийшов сюди, залишивши Руську землю". Коли того ж року київське і новгородське військо пішло війною на Суздальщину, літопис чітко розділює новгородців і Русь: "І звідтіля послали вони новгородців і Русь пустошити до Ярославля", "І в той час прийшли новгородці і Русь, попустошивши, од Ярославля, і здобичі багато вони принесли".

У літописі за 1141 рік читаємо: "А коли Святослав (Ольгович) утікав із Новгорода йшов у Русь до брата, то послав Всеволод назустріч йому". Сучасна російська мова є ближчою до болгарської, ніж до мов сусідніх слов‘янських народів - української, польської, білоруської. Мовна дистанція між українською і російською досить значна, і часто росіяни з Росії взагалі не розуміють української. Причина цього в тому, що російська мова була створена не на базі стародавніх слов'янських діалектів, а натомість за рахунок засвоєння місцевим, переважно фіно-угорським населенням церковнослов'янської мови, насаджуваної церквою та владою. Церковнослов‘янська, як відомо, була штучно створена слов'янськими просвітниками Кирилом і Мефодієм для християнського просвітництва на основі солунського діалекту болгарської мови.

Київський князь Володимир Мономах добре володів церковнослов'янською мовою, але, пишучи повчання своїм дітям, не міг уникнути українських слів, яких немає в церковнослов‘янській: дивуватися, ірій, сторожа, парубок, ворожбит, гребля, лінощі, сором, вдовицю та інше. "Слово о полку Ігоревім" написане в рік першої згадки слова "Україна", на території України місцевим мешканцем про події, що мали місце в Україні. Цей твір написано церковнослов'янською мовою - слов‘янським аналогом латини. Водночас, у ньому присутні численні українські слова, які відсутні в церковнослов'янській:яруга, не доста, жалощі, година, брехати, туга, вельми, дівиця, вергати, звичаї, могутній, порох (в значенні "пил"), смага, хула, чи тощо.

Приміром:

"Комони ржуть за Сулою, -
звенить слава въ КыєвЂ;
трубы трубять въ НовЂградЂ,-
стоять стязи въ ПутивлЂ!"

"Ни хытру, ни горазду,
ни птицю горазду,
суда Божіа не минути".

Російський літературний критик ХІХ століття Віссаріон Бєлінський писав про "Слово": "Є в мові його ("Слова о полку Ігореві") щось м'яке, що нагадує нинішнє малоросійське наріччя особливий надлишок гортанних звуків і закінчення на букву "ь" у дієсловах теперішнього часу третьої особи множини.

Але найбільше говорить про південноросійське походження "Слова" побут народу, який описується в ньому... Цей твір явно сучасний оспіваній у ньому події й носить на собі відбиток поетичного й людяного духу Південної Русі, що ще не знала варварського ярма татарщини, далекої від брутальності й дикості Північної Русі".

Слово "Україна" вперше з'явилося в літописах у 1187 року - того ж року, коли було написано "Слово о полку Ігоревім". Вживання назви Україна в літературі 12-15 століть свідчить, що в той період термін "Україна" вживався як синонім "князівства", "землі". Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна". І нині по-українськи слово "країна" означає власне країну. Слово "українянин", яке зустрічається вже в ХІІІ столітті, а пізніше "українець", відповідно, означало "земляк", "співвітчизник". Слід відзначити, що назва "Україна" застосовувалася й щодо російських та білоруських земель - Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Відомі також повідомлення про польських князів, які після походу на Галичину й Волинь верталися "в свою Україну", тобто у власне князівство.

Тому Україна є просто новою, більш молодою назвою Русі. А Русь, відповідно, є древньою назвою України. У такій подвійній назві Україна типова. Це швидше правило, ніж виняток. Колись Франція звалася Галлією, а Іспанія - Іберією. До англосаксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні використовує одразу дві назви.

Китай змінював назву кожного разу зі зміною правлячих династій. Так само й Росія нещодавно звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим – Суздалю й Заліссям.

Сьогодні ми можемо сказати, що Київське князівство, разом із Переяславським та Чернігівським, одні лише називалися Руссю й становили ядро Київської держави в часи, коли до цієї держави належали сучасні російські й білоруські землі. Пізніші спроби привласнити назву Русі - це просто спроби колишніх околиць підняти свій престиж. Так, Німеччина в Х столітті назвала себе на честь Риму, а Румунія – навіть в ХІХ столітті. Московія почала претендувати на спадок Русі щонайменше через п‘ятсот років після князя Володимира з появою ідеї "Третього Риму", через кілька століть після того, як були припинені державні зв‘язки з Києвом. Якщо українців це зможе втішити, то Московія з не меншим ентузіазмом аж до ХІХ століття претендувала на спадок другої Римської імперії, тобто Візантії.

Насправді Росія має таке ж відношення до "Кыєва" і князя "Володымера", як, приміром, Індія до англійського короля Георга. Між тим, у Росії є своя справді велика історія, особливо починаючи з XVIII століття. Але чомусь Росії її здається мало.

Нещодавно російський прем'єр Володимир Путін порівняв тяжкі пожежі в Росії з нападами печенігів і половців. Навряд чи в ці драматичні дні він думав про історію, а, швидше, підбирав аналоги біді. Однак, варто відзначити, що напади печенігів на території Росії в історії не зафіксовані. Половці, щоправда, кілька разів були присутні - переважно в ролі союзників суздальських князів Юрія Довгорукого й Андрія Боголюбського під час їхніх воєн проти Києва.


Цінуймо це – історія України настільки престижна, що викликає бажання запозичити навіть її супротивників. Щоправда, на жаль, це стосується переважно давньої історії. З найбільш актуальною новітньою у нас поки складається не так добре. Але це вже інша тема.